Читать «Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря» онлайн - страница 178

Переселення чорноморців на Кубань тривало до кінця XVIII століття, та, власне, українське заселення краю не припинялося аж до початку XX століття. Кубанський край, або, як тепер його називали, — Чорноморія — набував виразного українського забарвлення. У строкатій палітрі місцевого мовлення переважали діалекти й говірки Лівобережжя Дніпра.

Лише тут, у прикавказьких степах, у небезпечному сусідстві з войовничими адигами й ногайцями, українці могли ще більше століття зберігати козацькі традиції. Справжніх січовиків на Кубань переселилося до 40 % від усього загалу козаків. З часом їх частка меншала. Чорноморське лицарство повнилося вихідцями з росіян, поляків, молдаван, греків, сербів, болгар, албанців, турків, ногайців і кримських татар, євреїв та інших націй, яких доля поєднала з Україною. Серед чорноморців-іноземців найбільш відомі військовий писар «польскої породи» Підлесецький, генерал-майор і кубанський отаман Микола Букрєтов був євреєм, старшина і полковник Таманської округи Іван Юзбаша — турком. У чорноморські козаки йшли й адиги, північнокавказькі вірмени-черкесогаї, котрі тікали з турецьких володінь; на початку XIX ст. виникло велике ногайське поселення на землях чорноморців біля Ахтанизівського лиману. Та українці серед чорноморського козацтва переважали. Покріпачені селяни тікали з України до вільної від панського ярма Кубані. У 1848—1849 роках відбулося останнє масове переселення українців у Чорноморію: понад 100 тисяч вихідців з Полтавської, Чернігівської та Харківської губерній мігрували до кубанських степів.

Кубань перетворювалася на регіон, органічно пов’язаний з етнокультурним простором України та її козацьким минулим. Отож українці Кубані й плекали традиції запорожців, вважаючи свою Чорноморію прямою спадкоємницею Запорозької Січі. Ось як влучно вловив українське єство Кубані один із перших кубанських істориків Іван Попко: «Весь військовий склад чорноморського народонаселення має одну фізіономію, втілений однією народністю — малоросійською... Чорноморці говорять малоросійською мовою, що добре збереглася. Так само збереглися, під їхньою військовою кавказькою оболонкою, риси малоросійської народності у манерах, звичаях, повір’ях, у побуті домашньому і громадському».

Південна Україна в останній третині XVIII — першій половині XIX ст.

Перемога Російської імперії у війні 1768—1774 років розгорнула перед нею широку перспективу територіальних загарбань у Північному Причорномор’ї. Кючук-Кайнарджийський мир зафіксував передання їй Османами межиріччя Дніпра та Південного Бугу, фортець Керч і Єнікале в Криму, побережжя Азовського моря між ріками Берда і Єя. Посиливши під час війни свою військову присутність у степовому краї, монархія Романових тепер почувалася спроможною охопити його прямим контролем, створюючи нові губернії й максимально скорочуючи автономію прикордонних козацьких спільнот. 1775 року було розформовано Військо Запорозьке і реформоване Військо Донське; керівництво обох цих козацьких спільнот зазнало репресій. Запорозькі Вольності розподілили між Новоросійською та Азовською губерніями, до яких приєднали щойно здобуті від Туреччини терени і в яких почали розподіляти землі під поміщицькі господарства. Катерининський уряд хотів бачити тут типовий для центральних районів Росії уклад життя з мінімальними місцевими відмінностями.