Читать «Червоні хащі» онлайн - страница 6
Фоззі
З обох боків стояло по два ліжка, між ними — тумбочки, як у лікарні, а справа, за дверима, велика шафа. Судячи з усього, моє ліжко було біля туалету: воно єдине було прибраним. На тому ліжку, що біля шафи, лежали чужі речі, а біля великого вікна сиділи двоє чоловіків і дивилися на нас — кожен зі своєї койки, які розділяло притулене до батареї інвалідне крісло-каталка.
— Значить, це наш Йосип, — показала вона на того, що був ліворуч, маленького дідугана в тільнику. — А це — Журба, — значущо вказала на другого, брилястого сивого чоловіка в піжамі, схожого на Брежнєва. — Шо опять? — запитала вона в нього, — чого персонал дістаєм?
Той почав гнівно жувати губи, збираючись відповісти, проте Йосип підхопився й підлетів до мене, простягнувши руку:
— Пріветствую, братан. Знаєш, как в хату заходіть?
Я мовчки потиснув його руку, не знаючи, як відповісти, і безсило сів на свою койку.
— Значить, Журба, щоб в останній раз це було, — вагомо промовила Зінаїда і повернулася до мене: — Всіляйтеся, розбирайтеся, я на обіді всім вас представлю. Будуть питання — я в себе.
І пішла, по дорозі відчинивши шафу й на мить зазирнувши туди.
Йосип сів поруч і знову простягнув руку.
— Валєра, — чомусь промовив він. Я знову потиснув її й відповів:
— Я Богдан.
— Пока пусть будєт Богдан, — не заперечував той і радісно заржав, почісуючи груди. — Слиш, Хмельніцкій, за встрєчу ж надо ето самоє…
— Старенький, отзинь от человека, — низьким голосом оперного співака нарешті озвався від вікна Журба.
Я зовсім нічого не розумів: хто тут Йосип, хто — Валера, — тож вирішив, що треба полежати.
— Вибачте, можна я ляжу? З дороги…
— Ладно, — легко погодився маленький і різко підірвався з ліжка. Він підійшов до туалету і постукав у двері: — Риба, хорош, погужевался — і фатіт!
Звідти щось відповіли, та я не розчув, що саме. Двері розчинилися, з туалету нарешті вийшов горбун і незадоволено почав порпатись у своїх речах на ліжку. Маленький віддав йому піонерський салют і радісно прокричав:
— Смена сменє ідьот! — опісля повернувся до Журби: — Вишинскій, давай ниряй. Я — потом.
Журба пересів у крісло і поволі покотився в санвузол. Горбун вийшов із палати, продовжуючи щось бурчати собі під ніс. Я зняв чуні, посунув їх під ліжко, ліг, не розстеляючи, заплющив очі й притиснув руки до грудей. Але де там! Йосип, чи як там його, знову всівся в мене в ногах і затряс рукою, вхопивши мене за щиколотку. Тут я вже не втримався:
— Що таке?
— Нє гоні спать, Богдан. Ти шо, без вещей?
— Вони при вході. Я потім.
— Смотрі, штоб нє дьорнул нікто, тут глаз да глаз, — увічливо сказав він, а Журба щось підтакнув із туалету.
— Та нема там нічого.
— Што, даже поллітру нє взял на празнік?
— Не взяв.
— Ясно. В шашкі-шахмати іграєш?
— Ні.
— Тєбе пенальті. Надо било тєбя в первую здавать, — незадоволено промовив дідок і нарешті лишив мене у спокої.
* * *
Якось улітку ми пішли зі Степаном на танці до клубу в Головківці. Либонь то було незадовго до закінчення школи, коли танці були головною подією тижня, — вся молодь збиралася: себе показати і на дівчат подивитися. Тоді всі, від малого до великого, працювали на колгосп, а ми ще й на уроки ходили.