Читать «Ще літо, але вже все зрозуміло» онлайн - страница 53
Василь Карп'юк
А от прокинутися до роботи — вихід. І, крім того, робота робиться. Причому багато, бо прохолодно, на відміну від спеки середодня, коли опосідає млявість.
Якось, як я ще ходив до школи, але вже була добра весна, ми з татом встали десь о третій ранку й погнали теличку на пашу в сусіднє село. Корову так далеко не поженеш, бо треба щодня доїти і щодня треба молока. Тому тримається поряд. А теличку можна. Відправив у кінці травня, і можна забрати аж восени.
Йти не так далеко — години три в Шипіт у присілок Пантириш. Там велика толока в татового приятеля Лук’яна. А ще в нього дружина і багато дітей. А ще дві баби. Одна — мама, а інша — баба. Але обидві однаково старі. Тепер, здається, вже повмирали. Але тоді ще були.
І ми з татом так остро сходили туди й назад, що я встиг на дев’яту до школи. Та коли вже йшов на перший урок, то відчуття дня було зовсім інше. Здавалось, я вже так багато його прожив. І справді, я вже жив, а не спав від третьої години. І це лише ранок, і ще купа дня попереду.
Зараз мені теж буде кумедно казати, що пішов гуляти, аби побачити світанок і порозмовляти з пташками. Насправді я ж із ними не розмовляю. Хіба подумки. А от варіант, що пішов на базарчик поблизу купити свіжих овочів, цілком прийнятний. Запитання лиш в тому, чому я так довго йду, якщо він поблизу?
{ як я люблю гори }
Як же я люблю ці гори!
Люблю бути в них, читати про них…
От якраз у руках кіносценарій Василя Портяка про Олексу Довбуша. І Портяк так добре все пише, що бачу. А бачу ще й тому, що знаю, як саме то виглядає чи може виглядати.
І вже би назад, у Брустури. Аж сіпнуло.
Якось так було кілька років тому, як я ще вчився і був у Франківську на сесії.
Пари закінчилися, надвечір’я п’ятниці. Наступного дня пар нема, але в неділю мали бути.
Я собі гуляв знічев’я містом і забрів на вокзал.
Тут побачив автобус на Космач. Якщо їхати ним до Прокурави, то звідти пішки додому в Брустури хвилин двадцять. І так мені стало, що я просто не міг вдержатися. Без ніяких речей, добре, хоч на дорогу мав. І поїхав додому.
То так і зараз є.
Люблю то все.
Але люблю декоративно. Люблю побути, трохи долучитися до якоїсь сільської праці, але, радше, символічно, й відпочивати.
Можна походити горбами, грибів позбирати. Як турист.
І це ганебно.
Це несправжня любов.
Тобто дивитися гарно, а жити — ні.
Тобто жити теж гарно, але набагато важче.
Тобто виходить, що мені важливіше самореалізуватися, ніж любити правдиво.
Бо саме тому я поїхав з села. Але самореалізовуюся, спираючись на цю любов, говорячи про неї, оспівуючи її.
Оббріхуючи те, що найбільше люблю.
Бо коли я пишу про гори, то вони постають дуже хорошими для буття в них. Але насправді там набагато важче.
Там земля без асфальту, і коли падає дощ, то під ногами робиться болото. І ти чавкаєш гумовими чоботами, ходиш куди треба, несеш до хати дров, води. І це все гарно звучить. Але робиться важко.