Читать «Ще літо, але вже все зрозуміло» онлайн - страница 49
Василь Карп'юк
Може, тому мені сподобалися думки Серафима Саровського, який казав, що тіло має насичуватися настільки, щоб бути добрим помічником для душі у творенні добрих справ. Сам Серафим своїм досвідом показав, що можна обходитися дуже малою поживою, коли кілька років жив у відлюдній хатині й харчувався лише травою, що росла довкола неї.
Ще Тарас Прохасько пише в одному з есеїв, що чоловік має бути завжди трохи голодний. Мабуть, щоб не втрачати пильності. Бо коли добре поїсти вареників чи чогось іншого смачненького, то хилить на сон.
А ще, через невпорядковане харчування останніх років зовсім відвик снідати, обідати, вечеряти відповідними стравами. Омлет можу їсти на вечерю, а суп — на сніданок. Коли ж не випадає поїсти, то теж нічого. Або ж коли випадає поїсти хоч щось, то це саме те, що має бути. Як-от полуниці з кавою.
Сьогодні, коли сиджу вдома сам, вирішив про це собі нагадати, бо помічаю, що дружина невблаганно налагоджує нормальне харчування. Тим часом думаю, що важливо не згубити вміння вдовольнятися малим.
{ бо він є }
Щоразу інший смак у яблука. Навіть якщо воно того ж сорту. Залежить від усього. Від того, хто їсть. Від того, коли їдять. Від того, чи є відчуття голоду.
Бо яблуко може бути зів’ялим від зимового лежання в пивниці й не так смакувати, як у вересні — соковито і хрумко. А може нарешті смакувати, бо вже не таке тверде і слабкі зуби здатні кусати — якщо зуби слабкі.
В одному будинку живе, ходить, їсть багато поколінь. Тими самими сходами. Часто на тих же ліжках і за тими ж столами. Тими ж ложками і ножами. Але смакує по-різному. Бо смаки різні й страви також.
Та сама бартка сто років тому служила в бою, а тепер на стіні як прикраса.
Говоримо те саме, але кожен своїм голосом. І кожен своїм вухом чує. Когось лякає і відштовхує. А комусь — поміч і спокій.
— Чому ти боїшся закону Божого?
— Бо його ніхто не змушує дотримуватися. Ніхто не зробить зауваження, не випише штраф, не притягне до відповідальності, не покарає.
— То чому боїшся?
— Бо коли робиться злочин проти людських законів, то кари можна або уникнути, або відбути і все. А коли порушуєш Божий закон, то так нема, що розрахувалися і квити. А є так, що не знаєш, що є. Тому хочеться тікати від цього. Не чути про такий закон. Не брати його серйозно.
— І вдається?
— Часом так. Забуваєш і пробуєш жити спокійно. Навіть проти людей не грішиш. І проти Бога ніби теж не грішиш, але забуваєш про Нього, щоб це знання не гнітило. І вже цим грішиш.
— А чим Бог гнітить?
— Він дозволив нам жити, довіривши робити, як хочемо. Як вважаємо за потрібне. Але дав знання, як краще. А часто те «краще» різниться з тим, що «ліпше» для мене особисто. Тому це важко.
— Думаєш, легкі шляхи бувають легкими?
— Я не думаю. Я просто відчуваю. Пробую жити інстинктами. Коли не згадувати про Бога, то й ніби спокус менше. Або менше їх помічаю. Але таки легше. І з людьми легше. Адже не я один боюся закону Божого. Його всі уникають. Усі поводяться так, ніби його нема. Всі хочуть так поводитись. А священнослужителі теж тільки у скандалах…