Читать «Ще літо, але вже все зрозуміло» онлайн - страница 39

Он один. Білий і трохи коричневого. Нетиповий такий. І не тікає. Ми одразу порозумілися. Щойно кинув йому дрібку крихт, як налетіло багато голубів. Так, вони всі вичікували, кожен на своїй гілці. А цей — його відправили на «перемовини» з нами. Все погодили. Данилко спить, я кидаю шматки хліба, а ці малі Франциски їх споживають. Мало з рук не хапають наступні шматки.

Наші мішечки від різних кавалків хліба порожні, але крихт на землі ще вдосталь. Ми відходимо, щоб не заважати. Звіддалік ще раз оглядаюсь і бачу, як школяр намагається впіймати голуба, той не дуже дається, але збирає крихти, й школяр таки ловить за крила. Далі чи то лякає, а чи хизується ним перед однокласницями й досить швидко відпускає. Голуб стрімко пірнає в небо. За ним осипається трохи пір’я. За мить уже на даху найближчого будинку.

Він довірився нашому мирному годуванню й трохи постраждав, не втікаючи від іншої людини. Але він і далі буде довірятися. Малий небесний Франциск. Більше ніж двічі.

{ чи варто знімати шапку? }

Якщо хтось заходить до хати, не знявши шапки, то в нас кажуть: зніми, бо в хаті образи (ікони). Як правило, тоді знімають. Себто до культурної поведінки спонукає лише релігійний момент. Тож виходить, що якби не образи, то можна і в шапці сидіти.

А перший момент такий, що ми схиляємося перед атрибутом, зображенням святих. За словами отця Івана Рибарука з Криворівні, не є трагедією, коли ти випадково розбив ікону. Це лише рукотворне зображення святого. Це зображення стає важливим лише від нашого розуміння його святості. Відповідно, ікони інших країн, з традиціями яких ми не знайомі, з легкістю можна прийняти лише за картини. І тут нічого страшного. Ікона стає іконою від нашої віри в її святість. Але розбити образ — це не вбити людину. Бо ікона лише створена людиною. А вже людина — створена Богом. Отже, людина є образом Бога. І якщо в хаті нема ікони, то це не значить, що можна лишатися в шапці. В хаті ж є людина. І якщо ти в кімнаті сам, то й тоді є образ Божий.

Не випадково в одній із заповідей мовиться, що маємо любити ближнього, як самого себе. Себто себе справді треба любити. Але любов до себе — це не задоволення тілесних бажань, а насамперед тілесне гартування, щоб не принизити образ Бога, яким є кожен із нас.

Бути образом Божим дуже важко. Найважче пам’ятати про це на щодень. Найлегше забути про це. Або подумати, що я ще не настільки сильний, аби нести цю відповідальність. Я лишень слабка людина. Я важко працюю, тому хочу смачно поїсти. Я молодий і безтурботний, я хочу погуляти з друзями, випити пива. Я хочу скуштувати це життя.

Глобальний імператив нашого часу — візьми від життя усе. Він варіюється у різних рекламних роликах, книгах, фільмах. І, на перший погляд, у цьому є своя логіка. Я живу у світі. У світі все це є. Це все є для мене. Але важко допускати думку, що все це є не для нашого задоволення, а для нашого випробування. Всі життєві спокуси — глибинні випробування. Можна тримати в рушниках на покутті ікону і в той же час спотворити образ Божий у собі.