Читать «Ще літо, але вже все зрозуміло» онлайн - страница 32

А робота з деревом трохи глибша й тонша. Звісно, зробити стілець — не вирізьбити таріль, але й то треба хотіти вміти, аби змогти. Не для мистецької вартості, не для музеїв чи вітрин, а для себе. Бути столяром чи теслею — це вже вибрати професію. Мабуть, саме таку й вибрав би, якби не почав писати. Але якби не почав писати, то не написав би про це.

{ зима, як має бути }

Найдивніше стає, коли все відбувається так, як має бути. Цього разу також було дивно, коли першого грудня у Брустурах почав налітати сніг. Від самого ранку сік дрібний дощ, а з обіду перетворився на білу крупу. Спочатку не дуже рясну, але дуже радісну для ока. Якийсь час біліло лише повітря, а земля лишалася суворою і жовто-чорною. Але з часом сніг приймився. Коли ти вже можеш лишити на снігу слід, то це, найперше, слід зими.

На зиму завше чекається найбільше. Зима — найістотніша переміна в усьому році. У ній найбільше несподіванки, а відтак найгостріші емоції.

Сто або двісті років тому на зиму найбільше чекали діти й бутинарі. Діти — зрозуміло, бо передчувають усілякі забави, а невдовзі й свята. А бутинарі — чоловіки, що покидали свої домівки на всю зиму й ішли високо в гори рубати смереки. Ще з осені вони робили в лісах ризи — встеляли дошками природні рови, пробиті весняними водами з верхів аж до рік у підніжжях. Так утворювалися рівні канали для спуску колод.

Праця була важкою, а тому й звичною. Очевидно, зимова пора була корисна тим, що коли ризи покривалися снігом, то смереки легко сходили вниз. Крім того, робота йшла живо — бутинарі в праці грілися. Незручність була лиш у тому, що замети сповільнювали ходу, тому не всі верталися додому живими — часом могла придавити смерека. А вночі довкола зимівок вили вовки.

Зараз бутинарів і вовків нема. Відтак, прихід зими став удвічі менш бажаним. Мабуть, тому вона у щоразу скромнішій вдяганці й якась не така, як навіть кілька років тому. На зиму чекають лише діти. Все з тих самих причин, бо зима — це радість, як і всі зміни, що є в природі.

{ головне — не забути лопату }

Якщо дуже не хочеш нічого робити, то не роби. І якщо чогось одного не хочеш — теж не треба. В гонитві за достатком і ситістю ми хибно сформулювали своє ставлення до праці. Відтак помінялися плюс і мінус, тому часто б’є струмом чи стаються замикання, або просто неприємно тліють кабелі.

У такі хороші зими, як тепер, у горах до хати на ніч брали не лише малих телят і ягнят, а й лопату. Вона ночувала в сінях. Сокира під ліжком цілий рік давала певність, що можна при потребі захиститися. Лопата в сінях давала певність, що можна буде вийти з хати і прокласти собі дорогу до криниці, стайні, дровітні.

Недарма й нині по селах свійським тваринам дають імена. Не домашнім — котові й псові, а саме свійським — корові, коневі, поросятам. Старі люди часто люблять говорити з тваринами. Збоку це може видатися дивацтвом чи безглуздям, але якщо поспостерігати довше, то розумієш, що таке спілкування взаємне. Ставлення до тварини не як до звіра, а як до тварі, себто створіння такого, як ти. (В гуцульському діалекті обличчя означується словом твар.) Тому і малих телят, і ягнят брали до хати на холодні ночі.