Читать «Ще літо, але вже все зрозуміло» онлайн - страница 27

Напівлежма клали драбину, витягували на неї свиню, задні ноги прив’язували до драбини, а передні тримали. Одну я, а іншу — тато. А ветеринар вирізав кортячки. Коли вони є, то свиня хоче до кнура, нервується, носиться царком (відгороджене місце у стайні) і худне. А коли вирізати кортячки, то свиня спокійна і сало на ній наростає на долоню. То так є у всьому: якщо хочеш ковбасу їсти, треба спочатку багато натрудитися для того, і не завше ця праця приємна.

А он підійшли ще дві жіночки. Старша — з двома великими пакетами, а молодша — на підборах, в одній руці сумка, а іншою тримає на плечах рулон лінолеуму. Ще й рюкзачок має на плечах. Якось дивно, бо в нас із рюкзаками ходять лише діти до школи і чоловіки на полонини по бринзу.

Тут надходять і чоловіки. Але не з рюкзаками, бо ж не на полонині, а зі спортивними сумками і всілякими інструментами. Видно, вертаються з будови. Може, з Москви. Чоловіки мають по пляшці пива, дарма що прохолодно і мряка. Тільки-но поставили сумки та інструменти на лавки, відкорковують пиво і п’ють. Вони міцні й суворі. Без сумніву, раді, що вертаються додому, але якось не випадає цю радість виказувати. І так ясно, що радісно.

А тут жінка читає. Нічого собі! І не просто в автобусі сидячи, а таки прогулюючись по платформі. І не просто книжку, а іноземною мовою. Я не вдержався, щоб не підгледіти. Авторку звати ніби Сьюзен Салс, а в назві щось про Ісландію. А он ще одна жінка з рюкзаком! Нічого собі! Та ні. То перша їй віддала. Щось я заплутався. От і автобус під’їжджає. Аж ні! То автобус на Акришору. І всі люди, які були довкола — названі і не названі, зайшли до салону. Лиш я сам зостався. А година вже дев’ята. Щось тут не те. Я вже спочатку про це підозрював, хай якими рідними здавалися всі ці люди, але нікого з них раніше не бачив. Тішив себе, що, може, вони з Прокурави, Шипота чи інших сіл, через які проходить мій автобус. Але ні. Всі вони були з Акришори. Трохи в інший бік.

Де ж мій автобус, на який я так старався встигнути? Контролер сказав, що не буде. Кілька років тому в кінці Брустурів перед Шипотом поставили новий міст. Але металеві листи, якими мали встелити проїжджу частину, продали. Так люди кажуть. Натомість вистелили дошками. Дошки, природно, прогнили, і тепер на мосту дірка, тому автобус їхати не може. Шипіт відрізаний від транспортного сполучення. І це таке зараз, у наші дні. З району сказали, мовляв, шипітські люди не дали ліс у підпорядкування державного парку, то нехай самі ставлять. Така загальна ситуація. А моя ситуація така, що в 9:35 є автобус на Космач. Ну нехай.

Ще пішов у магазин, купив два хліби додому, потім зайшов у вокзальне кафе «Хвилинка», замовив каву і нарешті почав читати. Знову Микола Яновський. Гарно його читати дорогою додому чи вдома. Повість називається «Гірське серце». Про лісників, бутинарів, мосяжників… Так зачитався, що ледве встиг на космацький автобус, і ще в ньому трохи дочитував. А коли вийшов на роздоріжжі в Прокураві, то подумав, що, може, таки добре, що мого автобуса не було. А то коли йду з роздоріжжя пішки, то все виходить ввечері. А тут така гарна тепла сонячна погода. Не те що в Коломиї. Навіть не знаю, чого там така мряка.