Читать «І не лишилось жодного» онлайн - страница 8

– Не знаю. Я його не бачив.

– Справді? Гадаю, Оуени надзвичайно захоплені своїм островом. Що то за люди? Розкажіть мені.

Ломбард задумався: «Як незручно. Я мав би їх знати чи ні?» І швидко вигукнув:

– По вашій руці повзе оса! Ні… не рухайтеся. – Він різко змахнув рукою. – Усе, полетіла.

– Дякую. Цього року багато ос.

– Гадаю, це через спеку. Не знаєте, кого ми чекаємо?

– Не маю найменшого уявлення.

Почувся голосний протяжний гудок.

– А от і потяг, – мовив Ломбард.

На виході зі станції з’явився високий старий чоловік, судячи з усього, колишній військовий. Коротке сиве волосся, акуратно підстрижені білі вуса.

Носильник, трохи похитуючись від ваги масивних шкіряних валіз, указав на Віру та Ломбарда.

Віра впевнено виступила вперед і промовила:

– Я – секретарка місіс Оуен. На нас чекає машина. – І додала: – А це містер Ломбард.

Вицвілі голубі очі, проникливі, попри вік, оцінювали Ломбарда. На мить у них майнуло судження, яке б прозвучало так.

«Приємний молодий чоловік. Але щось у ньому насторожує…»

Трійця сіла в таксі. Вони проїхали сонними вуличками Оукбриджа, потім – милю головною дорогою на Плімут, і нарешті звернули на лабіринт ґрунтових путівців: вузьких, урвистих, оточених зеленню.

Генерал Макартур сказав:

– Зовсім не знаю цю частину Девону. Я живу в східному Девоні, на кордоні з Дорсетом.

– Тут дуже гарно, – промовила Віра. – Пагорби, червонозем і все таке зелене й квітуче.

Філіп Ломбард критично зауважив:

– Дещо закрито… Мені подобаються вільні простори. Там, де видно, що відбувається навколо…

– Певно, ви побачили трохи світу? – звернувся до нього генерал Макартур.

Ломбард знехотя знизав плечима:

– Та довелося поблукати світами, сер.

«Зараз запитає, чи був я на війні, – подумав він. – Ці старі військові завше питають».

Але генерал Макартур і словом не обмовився про війну.

ІІ

Вони виїхали на звивистий пагорб і спустилися зигзагоподібним шляхом до Стіклгевена: це була просто купка будиночків з одним-двома рибальським човнами, витягнутими на берег.

У вечірній заграві вони вперше побачили на півдні Солдатський острів, що здіймався над морем.

Віра здивувалася:

– Далеченько.

Вона уявляла його по-іншому: поруч із берегом, з чудовим білим будинком на пагорбі. Та будинку взагалі не було видно, тільки чіткий обрис скелі, що нагадувала гігантську голову. У ній було щось зловісне. Віра злегка здригнулася.

Біля невеликого трактиру «Сім зірок» сиділо троє людей. Було видно згорблену фігуру старого судді, прямий силует міс Брент і поруч іще якогось кремезного, грубуватого на вигляд чоловіка, який підійшов до прибулих.

– Я подумав, що треба й вас почекати, – сказав він. – Попливемо разом. Дозвольте представитися. Мене звати Девіс. Я із Наталя. Південна Африка – моя батьківщина, ха, ха.

Він весело розсміявся.

Суддя Ворґрейв подивився на нього з явною неприязню. Здавалося, він попросить його покинути залу суду. Міс Брент міркувала, чи до вподоби їй люди з колоній.