Читать «Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького» онлайн - страница 92

Уперше ці приховані проблеми випливли на поверхню 1385 р., коли почалася так звана «Солхатська війна». Ординці спробували розірвати монополію генуезців на торгівлю. Причому з боку татар виступала не вся держава, а лише Солхатська тьма. Їх також підтримала і частина прибережного населення Криму. Генуезці провели великі військові приготування: окрім відновлення укріплень, збудованих протягом століття, в містах було зібрано достатньо продовольства, зброї, у тому числі вогнепальної, та іншого військового спорядження, було поповнено й гарнізони. Стало в пригоді й домінування італійського флоту в морі. Саме за допомогою кораблів генуезці здійснювали перекидання військ. Війна протривала до 1386 р. і закінчилася перемогою Генуї. Згідно з мирною угодою від 12 серпня 1387 р., Судак з округою і кримське узбережжя в цілому залишилися під владою генуезців. Відповідно, їм вдалося і зберегти контроль над торгівлею.

Саме під час цієї війни стався перший відомий заколот проти Тохтамиша. Його організаторами стали вдова Мамая Тулунбек-ханум і частина емірів цього ж «тимчасовця» — отже, центром анти-ханського виступу стало крило Мувала. Подробиці цієї події нам не відомі, бо хану вчасно вдалося нейтралізувати заколотників. Тулунбек-ханум було страчено.

Не вдалося Тохтамишу й відновити свій вплив над землями, що перебували під владою Великого князівства Литовського, на яких діяв кондомініум. Київський князь Володимир не повернув на свої монети тамгу Джучидів. Не було її і на чернігово-сіверських та подільських грошах. Узагалі ситуація на західних кордонах Золотої Орди у 1380-х рр. ставала дедалі більш загрозливою. Так Подільське князівство потрапило в політичну орбіту Угорського королівства, хоча при цьому фактично не розривало і з Литвою. Проголошення ж великого князя литовського Ягайла Ольгердовича польським королем і об’єднання під його скіпетром таких двох держав, як Польща і Велике князівство Литовське (Кревська унія 1385 р.), взагалі могло змінити баланс сил у Центрально-Східній Європі. Яскравим прикладом слабкості влади Тохтамиша на заході стала втеча з Сарая Василія Дмитровича. Цей князь, син Дмитра Донського, з 1384 р. перебував в ординській столиці заручником. 1386 р. Василій, побоюючись за своє життя, залишає Сарай. Оскільки прямо додому шлях був небезпечним, то князь рушив у західному напрямку: «в Подільську землю, Волохи, до Петра воєводи». Отже, бачимо, що за Дніпром ханської влади не було.

Однією з причин, що сприяла перемозі Генуї і постійності західного кордону, стало те, що Золота Орда розпочала війну з середньоазійською державою відомого завойовника Тимура-Тамерлана — Мавераннахром. Боротьба розгорнулася за два економічно розвинутих регіони — Хорезм і Закавказзя, а через них і за Великий Шовковий шлях. Відповідно існувало і два «фронти» — Середньо-азійський і Закавказький. Ця війна коштувала улусу Джучи великих мобілізаційних зусиль, і врешті-решт саме це протистояння з іншим нащадком Монгольської імперії стало для Золотої Орди фатальним. Г. Федоров-Давидов стверджував, що саме аристократія західних улусів виступала головним підбурювачем конфлікту. Якщо це так, то поясненням тут якраз можуть служити територіальні втрати в Європі, яких зазнала держава в період «зам’ятні». Затиснуті з одного боку Великим князівством Литовським, а з іншого — Генуезькою республікою, оглани й еміри шукали нових можливостей отримати прибутки. Узагалі бажання еліти жити за високими стандартами за умов зменшення доходів є типовим. Проте відсутність таких можливостей позначається зазвичай не на скороченні власних потреб, а на інтенсивнішій експлуатації населення і зовнішній агресії. Так, на зламі XIII—XIV ст. хвиля завоювань, дійшовши крайніх західних меж, зупинилася і повернула назад спочатку на Кавказ, а потім у глиб країни у вигляді громадянської війни. От і тепер державі довелося пережити дещо подібне.