Читать «Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького» онлайн - страница 9

Святополк помер 16 квітня 1113 р. і був похований у збудованому ним Михайлівському соборі. Після його смерті, як оповідає літописець, кияни нібито надіслали запрошення Володимиру Моно-маху, але той відмовився, посилаючись на Любецьку угоду, за якою Київ був отчиною Ізяславичів. Не дочекавшись Володимира, кияни почали громити двори бояр Святополка, вчинили перший відомий за джерелами єврейський погром. Нібито саме це врешті й змусило Володимира Мономаха порушити хрестоцілування та погодитися стати київським князем. Літописець, що працював при дворі нащадків Мономаха, намагався виправдати цю узурпацію, але, як би там не було, із вокняжінням Володимира Мономаха в Києві доба Любецького з’їзду скінчилася і від цього дня на Русі працювало тільки право сильнішого, який уже сам вирішував, виправдовувати йому свої дії системою старшинства чи отчинного права.

Мономах та Мономашичі (1113—1139)

Володимир Мономах — постать в історії Русі, прирівняна до Володимира Святого та Ярослава Мудрого, чий персональний міф почав створюватися ще за життя власне ним та руками його літописців і чиє ім’я завдяки т. зв. «шапці Мономаха» увійшло до монархічного міфу держави, яку розділяли з Руссю півтисячоліття. Навіть його походження оповите таємницею, адже його прозвали Мономахом нібито через походження від шлюбу його батька Всеволода Ярославича з донькою візантійського імператора, але візантійські джерела нічого не знають про такий шлюб. Його щоденник та листи («Повчання Володимира Мономаха», що дійшло до нас у складі літописання) зображують князя не тільки як високоосвічену, а й як високоморальну людину, хоча, якщо судити за хронологічними записами літописів, він неодноразово порушував слово, нічим не відрізняючись від інших князів-сучасників, а за рівнем освіти від свого батька Всеволода чи дядька Святослава. Навіть його слава як переможця половців багато в чому запозичена в його попередника на київському великокнязівському столі Святополка. Проте зважимо на багатовікову історіографічну традицію — звичайна шана до поколінь істориків, які доклали своїх зусиль до підтримання цього міфу, та на той факт, що від Володимира Мономаха походять галицькі й волинські Романовичі та володарі заліських князівств, що правили там до кінця XVI ст.

Узурпувавши великокнязівський стол попри Любецькі угоди, Володимир Всеволодович 12 років свого княжіння в Києві присвятив укріпленню персональної влади та збиранню під свою руку земель Русі. Для цього він використовував два інструменти — династичні шлюби своїх синів, дочок та онук із представниками інших гілок Рюриковичів, а також військову силу. Йому швидко вдалося приборкати невдоволених узурпатором синів Святополка, в яких він відібрав Волинь та змусив задовольнитися Туровським князівством. Так само Володимиру Мономаху вдалося відірвати від Полоцька Мінське князівство. Разом із Ростовом, Суздалем, Смоленськом та Новгородом землі, які він контролював безпосередньо або через своїх синів та службових князів, становити понад 2/3 території Русі. Разом із тим він продовжив походи проти половців, розпочаті ним із Святополком, і 1116 р. захопив три половецькі міста. Половці мусили на кілька десятиліть залишити прикордонні з Руссю степи та відкочувати на Дунай і Кавказ, де їх активність добре описана візантійськими, угорськими й грузинськими джерелами.