Читать «Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького» онлайн - страница 218

Посланці «царевича» на початку червня прибули в Москву і з Лобного місця оголосили його зазивні грамоти. Колишній підручний Івана Грозного й Бориса Годунова Богдан Бєльський всенародно присягнув, що він сам особисто врятував в Угличі малолітнього царевича, й це остаточно поклало край сумнівам москвичів щодо справжності царевича Дмитрія. Народ увірвався в Кремль. Федір був скинутий з трону й разом із матір’ю взятий під варту (згодом за наказом Василя Голіцина стрільці задушили їх і закопали на занедбаному цвинтарі поза містом). 20 червня 1605 р. самозванець урочисто в’їхав у столицю. Духовенство зустріло його передзвоном усіх московських соборів.

Посівши трон, Дмитрій осипав милостями всіх тих бояр, які зазнали переслідувань з боку Годунова. Серед тих, кого новий цар пожалував своїми милостями, був і батько майбутнього царя та засновника правлячої династії Романових Федір Романов, зведений у сан митрополита Ростовського. Дмитрій скасував страти, зробив суд безоплатним, почав боротьбу з поборами чиновників, намагався полегшити стан холопів. Усе це сприяло зростанню його авторитету серед низів. Водночас дивакуватість царя, його невідповідність усталеним уявленням про особу монарха пробуджували недовіру підданих. Майже через рік після сходження на трон Дмитрія в Москву прибула його польська наречена Марина Мнішек у супроводі двох тисяч шляхтичів. Вінчання відбулося 18 травня, «в п’ятницю і на Миколин день», що суперечило традиціям і правилам московського православ’я. І це ще більше розпалило пристрасті та налаштувало проти царя ревнителів старовини.

Сприятливим моментом вирішили скористатися шукачі трону з клану Шуйських. На хвилі невдоволення москвичами від перебування в місті поляків, уночі з 26 на 27 травня Шуйські інспірували народні хвилювання, під час яких й убили царя. Його труп виставили на наругу на Красній площі, а через три доби спалили, змішали з порохом і вистрелили з гармати в той бік, звідки самозванець прийшов у Москву. А тим часом прибічники Шуйського, навіть не скликаючи Земського собору, «прокричали» новим царем нащадка Олександра Невського Василя Івановича Шуйського.

Проте сходження на трон ще одного Рюриковича не заспокоїло ситуації. Один за одним на окраїнах держави з’являлись нові «дивом урятовані царевичі». Уже в липні 1606 р. на Путивльщині вибухнуло вельми потужне повстання під проводом колишнього холопа з Чернігівщини Івана Болотнікова. Болотніков, який видавав себе за воєводу царя Дмитрія, розсилав грамоти із закликом до боротьби зі зрадником Шуйським. На них відгукнулись як селянські маси, так і запорозькі й донські козаки й навіть московські служиві люди та дворяни.

Запорозьке козацтво активно підтримало й виступ «царевича Петра» — самозванця, що видавав себе за онука царя Івана Грозного, піднявши на повстання терських козаків. До виступу примкнули донські й волзькі козаки. А на шляху самозванця на Путивль до нього прийшло чимало й запорожців, принаймні вже після арешту Лжепетра три тисячі його колишніх прибічників, що вийшли з України, шукали собі нового «роботодавця».