Читать «Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького» онлайн - страница 212

Півторарічна участь козацького війська у серйозному європейському конфлікті не лише переконливо засвідчила його значний внутрішній потенціал, а й стимулювала масове долучення до козацьких лав нових «охотників». Стрімке ж кількісне зростання козацтва та усвідомлення ним власної сили неминуче зумовлювали зростання його соціальних претензій.

Козацька війна 1594—1596 рр.

Окрилене успіхами в Молдавії козацьке керівництво після повернення в Україну розсилало шляхті вимоги щодо утримання козацьких підрозділів, а також визнання козацьких порядків. Законність своїх вимог козацькі лідери обґрунтовували доблесною участю в загальнохристиянській боротьбі з мусульманами. Та оскільки на той час небезпека татарського вторгнення вже минулась, шляхта почала чинити опір реалізації козацьких вимог. Так, шляхта спробувала вибила Наливайка з Брацлава, де було облаштовано його резиденцію. Утім, коли шляхетські загони підтяглися до міста, козаки зробили нічну вилазку й наголову розгромили супротивників. Крім загонів Наливайка, на Східному Поділлі також квартирувалися запорожці гетьмана Лободи та чимало загонів реєстровців. Опанувавши Брацлавщину та Південну Київщину, козацькі загони почали вихлюпувати свою енергію на Волинь і навіть на землі Південної Білорусі.

Тривале ж перебування регіону під козацькою опікою вело до поширення бунтівних настроїв і на інші верстви населення — селяни відмовлялися коритися своїм панам. Місцева шляхта почала масово покидати бунтівний регіон. Делегація шляхти з України на аудієнції в Зиґмунта III скаржилась, що козаки допекли їм гірше, ніж татари, і просила «рятунку прудкого», оскільки з часом зробити це буде нелегко — «щогодини більше тих лотрів прибуває». Проте королівська влада тривалий час залишається глухою до волань лицарського стану. На це було декілька пояснень. Передовсім у Варшави, як завжди, бракувало надійних військ, здатних приборкати козацький виступ. Крім того, король не був певний щодо своєчасності приборкання козацтва взагалі, адже після неприємного конфузу з маршем татар через Галичину влада усвідомлювала, що Військо Запорозьке залишається чи не єдиною військовою потугою, здатною прикрити південні рубежі республіки.

Тим часом після повернення восени 1595 р. загонів Северина Наливайка з походу на угорські землі соціальні хвилювання набувають нового піднесення. В останні дні вересня наливайківці наблизились до адміністративного центру Волинського воєводства — Луцька. Незважаючи на те що місто прикривав потужний замок, а в ньому самому в цей час перебувало чимало шляхти, громада вирішила відкупитись від непроханих гостей. Католицький єпископ та відомі шляхтичі передали за містом Наливайку кілька тисяч злотих, після чого козаки, не завдавши Луцьку жодних прикрощів, рушили на Білорусь. Тут козацька армія, що налічувала понад десять тисяч вояків, почергово здобула Слуцьк, Бобруйськ, Могильов, істотно поповнивши припаси зброї, а також збільшивши за рахунок білоруського поспольства та збіднілої шляхти власні лави. Тепер у повсталих було тридцять гармат, сто гаківниць, п’ять возів сміговниць. Невдовзі на білоруські землі вступили й запорозькі козаки Григорія Лободи та Матвія Шаули. Масштаби опанування козацтвом нових територій були настільки вражаючими, що шляхта жахалася: «Уся Україна покозачилась...»