Читать «Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького» онлайн - страница 12

Під укіс (1139—1157)

Навіть із розпадом конгломерату земель, зібраних зброєю і дипломатією Володимира Мономаха та його сина Мстислава, Київ і далі на довгі десятиліття залишався головною сценою п’єси під назвою «Історія Русі». Спершу, звісно, за інерцією, адже від батьків та дідів, як безумовний рефлекс, наступні покоління Рюриковичів успадкували неспинну жагу до київського столу. Та й ми, історики наступних століть, змушені, немов волхви за дороговказом, йти за головним своїм джерелом — літописом, котрий, як і раніше, писався переважно в Києві, вбираючи в себе лише окремі фрагменти удільного літописання. Однак і сучасникам тих подій, і нам, історикам, їхнім нащадкам, знадобилося чимало часу, аби збагнути: хоч історія ще писалась у Києві, майбутнє творили вже не там. На периферії, навіть найвіддаленішій від центру, виникали нові міста — центри нових уділів, освоювалися нові землі, створювалися нові провінційні гілки династії Рюриковичів, виникала своя провінційна еліта, якій уже було байдуже до далекого Києва. Землі, «осколки» колись єдиної Русі, перетворювалися на окремі держави, часто не схожі на інші своїм політичним устроєм. Дедалі більше виникало міст і князівств, проте тут немає нічого дивного, адже тим самим шляхом роздробленості пройшли майже всі середньовічні європейські держави.

Молодші Мономашичі, очолювані ростово-суздальським князем Юрієм Долгоруким та його братом, турівським князем В’ячеславом, прагнули відстояти свої права на Київ проти своїх племінників Мстиславичів. Але їхня перемога над Ярополком виявилася пірровою — щойно великий князь помер, а недалекий В’ячеслав заїхав у Київ, його, наче якийсь непотріб, легко змахнув з київського столу чернігівський князь Всеволод Ольгович. Нащадки Мономаха дивились на Київ як на своє отчинне володіння, хоча згадаймо, що й сам Володимир Мономах захопив стольне місто в обхід Любецької угоди та законних прав нащадків свого брата в перших Святополка. Всеволод Ольгович був онуком Святослава Ярославича, тож його дід свого часу був київським князем, а сам він був одружений із дочкою сина Мономаха Мстислава. Отже, обґрунтувань його прав на Київ було багато, та головне з них, зрозуміло, — це право сильного, і надалі саме воно, в обхід отчинних прав чи прав старшинства, буде вирішувати, кому вважатися великим київським князем.

Сім років княжив Всеволод Ольгович у Києві, і втриматися йому вдалося лише завдяки вдалому балансуванню у старій ворожнечі між синами Мономаха та їхніми племінниками Мстиславичами. Хоч на деякий час Юрію Долгорукому й пощастило відібрати у великого князя Новгород, на півдні Всеволод Ольгович підкупив Ізяслава та Ростислава Мстиславича Переяславом і чернігівськими волостями (після цього власні брати Всеволода перейшли на бік Юрія, але марно), а Новгород віддав їхньому молодшому братові Святополку. Убезпечивши себе з боку Юрія, Всеволод повернув зброю проти його могутнього союзника — галицького князя Володимирка Володаревича. Похід 1144 р. був вдалим — попри підтримку угорського короля Тези II, Володимирко був змушений сплатити велику контрибуцію. У захваті від власних успіхів, Всеволод Ольгович наступного року навіть вдало втрутився в усобицю в Польщі, але ще через рік зазнав поразки від Володимирка й, можливо, від розпачу помер.