Читать «Убивство в будинку вікарія» онлайн - страница 4

– Мушу виконувати свій обов’язок, – відповіла Ґрізельда. – Обов’язок дружини вікарія. Чай із плітками о пів на п’яту.

– А кого ти запросила?

Ґрізельда почала загинати пальці з виразом показної доброчесності:

– Місіс Прайс Рідлі, міс Везербі, міс Гартнел і ту жахливу міс Марпл.

– А мені міс Марпл подобається, – сказав я. – Вона має, принаймні, почуття гумору.

– Найзлостивіша пліткарка в усьому селі, – не погодилася Ґрізельда. – Вона знає до найменших подробиць усе, що тут відбувається, – і з усього робить найгірші висновки.

Я вже сказав, що Ґрізельда значно молодша за мене. У моєму віці людина знає, що завжди справджується найгірше.

– Мене принаймні не чекай до чаю, Ґрізельдо, – оголосив Денніс.

– Негідник! – сказала Ґрізельда.

– Може, й так, але Протеро мене справді запросили на теніс.

– Негідник! – повторила Ґрізельда.

Денніс вирішив накивати п’ятами, а дружина і я ввійшли до мого кабінету.

– Я не надто собі уявляю, кого б іще покликати до чаю, – сказала Ґрізельда, сідаючи на мій письмовий стіл. – Доктора Стоуна й міс Крем, думаю, й, можливо, місіс Лестрандж. До речі, я заходила до неї вчора, але її не було вдома. Атож, я переконана, що нам слід покликати місіс Лестрандж до чаю. Її прибуття сюди оповите такою таємничістю – треба ж було купити тут будинок і майже не показувати з нього носа. Мені це нагадує якусь детективну історію. Знаєш, як ото пишуть: «Хто вона, ота загадкова жінка з блідим прекрасним обличчям? Яке її минуле? Ніхто не знає. У її вигляді є щось зловісне й моторошне». Думаю, докторові Гейдоку щось відомо про неї.

– Ти читаєш надто багато детективних романів, Ґрізельдо, – лагідно зауважив я.

– А ти? – відрубала вона. – Де тільки я не шукала «Пляму на сходах», коли ти сидів тут і писав проповідь. І нарешті увійшла до тебе, щоб запитати, чи ти її не бачив, і що тут знаходжу?

Мені вистачило сором’язливості, щоб почервоніти.

– Я натрапив на неї випадково. Мій погляд упіймав якесь випадкове речення і…

– Знаю я ці «випадкові речення», – сказала вона. І з переконливістю в голосі процитувала: – «І тоді сталася дивна річ – Ґрізельда підвелася, перетнула кімнату й палко поцілувала свого вже немолодого чоловіка».

Вона підкріпила свої слова діями.

– Ти вважаєш це дивною річчю? – запитав я.

– Звичайно, вважаю, – сказала Ґрізельда. – Невже ти не розумієш, Лене, що я могла б одружитися з міністром, із баронетом, із багатим промисловцем, з трьома молодшими офіцерами й лоботрясом із вишуканими манерами, а натомість обрала тебе? Це тебе зовсім не здивувало?

– Тоді – здивувало, – відповів я. – Я не раз запитував себе, чому ти так зробила.

Ґрізельда засміялася.

– Завдяки цьому я відчула себе так чудово, – промурмотіла вона. – Інші вважали мене особою просто прекрасною і, звичайно ж, дуже раділи б, якби домоглися мене. Але я поєдную в собі всі ті риси, які тобі вельми не до вподоби і які ти не схвалюєш, а проте ти не зміг встояти переді мною. Моє самолюбство такого не витримало. Адже набагато ліпше почуватися, що ти є потаємним і солодким гріхом для когось, аніж чимось таким, чим він може відверто пишатися. Через мене ти почуваєш себе ніяково, і, на твою думку, я весь час роблю щось не так, а втім ти кохаєш мене до нестями. Адже ти кохаєш мене до нестями, чи не так?