Читать «Таємнича пригода в Стайлзі» онлайн - страница 12

Я пригадав смагляве обличчя місіс Райкес, а також попередження Івлін Говард, але розсудливо вирішив притримати язик за зубами, поки Синтія перебирала всі можливі гіпотези й піднесено висловила надію:

– Тітка Емілі прожене його геть і ніколи більше з ним не говоритиме.

Я намагався знайти Джона, але його ніде не було. Очевидно, сьогодні пополудні відбулося щось дуже важливе. Я намагався забути випадково почуті слова, але як не старався, не зміг повністю стерти їх зі своєї пам’яті. Який стосунок мала Мері Кавендіш до цієї справи?

Коли я спустився на вечерю, у вітальні був містер Інґлторп. Його обличчя не виказувало жодної емоції, як завжди, і мене знову вразила абсурдна нереальність цього чоловіка.

Нарешті спустилася місіс Інґлторп. Вона все ще мала схвильований вигляд, і під час їди панувала натягнута тиша. Інґлторп був надзвичайно мовчазний. Як правило, він оточував дружину маленькими знаками уваги, підкладаючи їй під спину подушечку, граючи роль відданого чоловіка. Відразу по обіді місіс Інґлторп знову пішла до своєї кімнати.

– Мері, принеси мені каву, – звеліла вона. – У мене п’ять хвилин, щоб переглянути пошту.

Ми з Синтією сіли біля відчиненого вікна вітальні. Мері Кавендіш принесла нам каву. Вона здавалася збудженою.

– Вам, молоді люди, увімкнути світло чи ви надаєте перевагу сутінкам? – запитала вона. – Синтіє, віднесеш каву місіс Інґлторп? Я зараз наллю.

– Не хвилюйся, Мері, – сказав Інґлторп. – Я віднесу це Емілі.

Він налив чашку кави й, обережно несучи її, вийшов із кімнати.

Лоуренс пішов за ним, а місіс Кавендіш сіла біля нас.

Усі троє якийсь час сиділи в тиші. Славна була ніч, спекотна та спокійна. Місіс Кавендіш трохи обвівала себе пальмовим листком.

– Надто душно, – тихо сказала вона. – Буде гроза.

Прикро, але моменти гармонії такі короткі! Моє блаженство різко обірвав добре відомий, але глибоко ненависний мені голос із холу.

– Доктор Бауерстайн! – вигукнула Синтія. – Дивний час для візиту!

Я ревниво зиркнув на Мері Кавендіш, але, схоже, це її зовсім не схвилювало, ніжна блідість її обличчя не змінилася.

Через якусь мить Альфред Інґлторп провів у кімнату доктора, який, розсміявшись, заявив, що йому не варто заходити до вітальні в такому вигляді. І правда, видовище було жалюгідне, бо гість сильно заляпався брудом.

– Що це ви робили, докторе? – викрикнула місіс Кавендіш.

– Мушу спершу вибачитися, – сказав чоловік. – Я не збирався заходити, але містер Інґлторп наполягав.

– Ну, Бауерстайне, ви в жахливому стані, – зазначив Джон, входячи з холу. – Випийте кави та розкажіть нам, що ж із вами сталося.

– Дякую. Розкажу.

Він розсміявся з легким відтінком гіркоти, описуючи, як виявив надзвичайно рідкісний вид папороті у важкодоступному місці та як, намагаючись дістатися до рослини, шубовснув, на свій сором, у найближчу калюжу.

– Сонце швидко висушило мене, – додав він, – але боюся, що мій зовнішній вигляд ганебний.

Саме цієї миті місіс Інґлторп із холу покликала Синтію, і дівчина вибігла з вітальні.