Читать «Політ ворона. Доля отамана» онлайн - страница 8

– Кидай свою роботу, я відтак сама господарство допораю, а тобі з хлопцями час у дорогу.

Вона нечасто бувала ніжною, а зараз так і хотілося приголубити свою непосидющу дитину. Узяла б на руки й міцно притиснула, як колись – коли він ще сам не бігав. Але замість того лише погладила по голові, бо він дуже не любив її пестощів. Хотіла й сказати багато чого, та немов колючий дріт обмотав її шию – так боляче було.

– Прошу тебе, будь слухняним, не огризайся на господаря та не зиркай на нього спідлоба, – сама аж руки на грудях схрестила. – Як не важко буде, а ти слухайся, він же за роботу гроші платитиме. Трохи заробиш, тоді з кравцем буде чим за науку розплатитись. У нього теж усе доведеться робити, але він своє діло знає, то й тебе навчить. А вже коли на власний хліб підеш, тоді й тобі, й нам стане легше, – сама таке пекуче ковтнула, що аж рукою за горло схопилася.

– Так-так, – кахикнув дід Карпо, наближаючись, адже таке діло без нього аж ніяк не могло статися. – Там теж не мед буде, – і він почав наставляти, – та все ж будь мужчиною, витерпи.

А скориставшись відсутністю матері, яка побігла за своїм Мусієм, став про інше розпитувати:

– Що то ти замишляв у той день, коли зі школи втік? І чому того вечора назад пробирався? – про те він ще раніше хотів спитати, та чекав, поки все владнається. – Кажи по секрету, тільки швидше, – а сам то на хату-мазанку поглядає, яку збудував ще старий Савон, то на Гриця, аби ніхто не перешкодив дізнатися про все до кінця.

– Спалити її хотів, – відрубав малий коротко.

– Навіщо? – від подиву дід аж брови потягнув на лоба.

– Отець нам про любов до ближнього, про милосердя та про братство во Христі розказував, а сам робив зовсім не так. Говорив, що все треба терпіти, а сам у лискучих чоботях ходив, коли мій тато в старих і латаних, а я взагалі босяка аж до морозів.

– То й що?

– Несправедливий він, і нас бив незаслужено, – шморгнув носом і витер його рукавом.

– А навіщо на портреті цареві очі виколов? – ще не було такого, щоб дід про щось не довідався, тож і така новина його не оминула.

– Бо на городі в батюшки наймити та прихожани задарма працювали, а він усе царя хвалив. Виходить, той не бачить, що тут коїться! Тоді навіщо йому очі?

– Оце до чого додумався! – Карпо аж завмер. – Я вважав тебе майже дорослим, а ти, виходить, ще дитина, – аж не дихнути було сивому запорожцю.

За розмовами вони й матір не помітили, яка тихо підійшла до них. А їй нескладно було здогадатися, що між ними – старим і малим – є якісь секрети.

– Про що то ви говорили? – відчувалося, що вона наполягає на відповіді.

– Про те, Насте, що у вашій хаті дорослі вже не звуть Миколу II царем-батюшкою, а Миколкою Кривавим, захисником поміщиків-кровопивців, – одразу придумав, що сказати. – Хіба не так, скажеш, останні два роки всі люди царя лають? Та все про революцію… А ми ще не знаємо, чим воно скінчиться. Як би проти нас не обернулося, – він ніколи не захищав царя, але й усе нове його лякало. Знав війну, знав розруху, не оминув його і голод, тільки жодної революції на його шляху не трапилося.