Читать «Політ ворона. Доля отамана» онлайн - страница 2

– Бач, кажеш одне, а думаєш про інше, – не складно було Палажці про все здогадатися. – Сердита, поки не відчинить чоловік двері, а потім куди все й дінеться – защебечеш, мов пташка навесні: мій любий, мій дорогенький, – сама аж очі примружила, уявляючи їхню зустріч. – І нічого, що він тобі по плече, зате який жилавий – щойно сніг зійшов, так і подався в Таврію на заробітки. Важка робота – тягати мішки на плечах, але заради тебе та дітей за тридев’ять земель іде по копійку. Навіть чумакувати, кажуть, легше, одне тільки – спробуй зароблене додому довезти, бо що не балка, то й бандити. Правда, їх і під боком вистачає – у Государевій неподалік Святих гір. Ще такого не було, щоб рік минув, а там нікого не обібрали. І що за місцина, скажи, така?! Тут тобі Богу моляться, а поряд грабують. І це ж відколи! Ще мій дід переказував, як у сиву давнину там харцизи промишляли. З козаків вони, на Донбасі жили, але жодній владі не підкорялися – ні московській, ні запорозькій. То, може, нинішні від них і пішли? – таке сказала, що й самій дивно стало. – Нападали й на послів, коли ті на Москву їхали. Навіть государеву казну пограбувати примудрилися, яку й тепер тут шукають, та так в одному місці берег Сіверського Дінця перекопують, що й трава там рости не встигає. А що, охочих дармовим поласуватися й зараз багато. Дивно тільки: п’ять століть минуло, а ніхто й досі ту казну не знайшов.

Хоча й любила вона поговорити, але за свою справу не забувала, тож, довівши все до кінця, зітхнула з полегшенням і тричі перехрестилася на святий куток.

– Дякуй Богові й ти, Насте, – наставляла породіллю, – та частіше цицькою рота малому закривай, – знову ніби приклеїла на своє обличчя усмішку. – Треба ж якось Мусія дочекатися, – зиркнула довкола, переконавшись, як багато роботи в цій хаті. – Здається мені, що він уже близько. Може, завтра по обіді й побачиш його під своїм двором.

Їй завжди хотілося завершити свою справу чимось заспокійливим, тому й цю госпóду не могла залишити, поки не запанує тут радість, від якої навіть у нетопленій хаті затишно стає. Не сестра вона їй, не племінниця і навіть не далека родичка, а просто рідна душа.

– Ні, не завтра, а сьогодні, – породілля аж схопитися хотіла. – Сьогодні після обіду, – так упевнено сказала, неначе він сам сповістив їй про своє повернення.

Високо піднявши брови, повитуха їх так і не опустила, а збираючись додому, проказала наступне:

– А от цікаво, хто ж із нас вгадав – сьогодні чи завтра?! Гм… побачимо. А втім, яка різниця, аби здоровим повернувся та не з порожніми руками, – додала по хвилі. – За зиму відігріється вдома, господарство доведе до ладу, а по весні знову почимчикує, – багато вона знала про життя заробітчан та їхніх родин, яких тут було чимало.

– Отак і живемо – з ранньої весни й до пізньої осені я сама, а він щойно з’явиться вдома, так ще одну дитину встругає, – сказавши таке, Настя витерла сльози.

– Тож добре, жінка для того й живе на світі, щоб дітей народжувати. А ви ще молоді, вам Бог ще не одне дасть.