Читать «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79» онлайн - страница 127
Олександр Тесленко
— Тихіше, Яне, заради бога, вони ж не винні! — заступився Феррані. — Адже минуло понад сторіччя — сто три роки! Скажи спасибі, що дівчата залишилися такими ж красивими, як і в наш час!..
— Так, сто три. Близько до розрахунків, — знову витиснув усмішку шеф. — І ніякого розуму тут, певна річ, не виявлено?
— Ні, — винувато сказала Алдона. — Це зірка так пульсує… Схоже на радіосигнали.
— Чортова лотерея! — пирхнув Ян.
— Знаєте що, — твердо сказала Рита, — ми потім наговоримося, надокучить ще. Кличте всіх ваших у дім… ми для вас дім збудували. Скільки вас? Двадцять вісім?
— Двадцять сім, — уточнив Веллерсхоф. — Про одного загиблого Земля, очевидно, не знає. Це Сайфутдінов.
На секунду затнувшись, Рита мужньо вела далі:
— Якщо треба, наш корабель перенесе усіх хворих, поранених…
Алдона защебетала, відчуваючи незручність від усієї цієї ситуації і від більш ніж відвертих поглядів Феррані:
— Я лікар Рятувальної служби, і я забороняю вам хвилюватися. За два дні ви вже будете на Землі. А поки що відпочивайте!
Вона взяла Веллерсхофа за руки, благально подивилася знизу вгору в його ясні, розширені, як від болю, застиглі очі:
— Тут є чудові мінеральні джерела… Координаційна Рада вже вирішила будувати тут курорт!
Алдона встигла ще перехопити обурений Ритин погляд, як Свідерський, що досі мовчав, дивлячись убік і погойдуючись з носків на закаблуки, раптом загорлав хрипко:
— Курорт?! — і схопив її за плечі.
Їй ніколи не доводилося бачити обличчя, спотвореного такою люттю, і так близько від себе…
Коли їх розняли, Свідерський різко повернувся і попрямував до ракети.
— Луїджі, — багатозначно сказав шеф.
І низенький Феррані, востаннє ковзнувши поглядом по ставній фігурці переляканої Алдони, щодуху кинувся доганяти колегу.
— Ви можете простити його? — відчужено запитав Веллерсхоф.
— Безумовно, — відповіла Алдона, притискуючи долоні до скронь, щоб стримати биття крові. — Я сама винна. Не треба було так одразу…
— Вони заспокояться, — сказав шеф. — Ходімо до вас. Я перший. Можливо, у вас щось не так, як ми звикли.
Він рушив уперед, запитав на ходу:
— Ви давно нас тут чекаєте?
— Ні, — відповіла Рита. — На розрахунковому курсі вашого корабля не виявилось, а справжній знайшли тільки три дні тому. Ще трохи, і ми ловили б вас на зворотньому шляху.
— Добре, — саркастично посміхнувся Веллерсхоф. — Колумб, що приплив у Нью-Йоркську гавань просто до підніжжя статуї Свободи… Од вас можна буде викликати всіх наших людей? Втім, що за дурниця! Ясно, що можна.
І Веллерсхоф зайшов по пояс у медову, сплутану березкою, повну квітами траву Аурентини.
Рита перезирнулася з Алдоною і раптом наказала:
— Стійте.
Веллерсхоф зупинився, і вперше на його скам’янілому обличчі відбилося щось схоже на здивування. Тоді Рита підійшла до нього, впритул.
— Ви мені не подобаєтесь, Веллерсхоф. Вибачте. Я знаю цей ваш спокій. Вже краще впасти в істерику, як Свідерський, ніж отак мовчки… — Довго дивилася просто в зіниці начальника експедиції, поки в них не засвітився теплий вогник. — Ось так краще. Я все-таки бігала в навчальний клас повз пам’ятник… пам’ятник вам, Веллерсхоф. Так. Посеред площі, з рукою, піднесеною до зірок. Я ваше ім’я знаю з трьох чи чотирьох років. А трохи згодом дізналася, що ваша експедиція була найпотрібнішою в історії Землі. І найрезультативнішою. Якби не наше загальне почуття провини перед вами, ми б вас тут не змогли зустріти. Ми б просто не працювали так відчайдушно, щоб проломити простір і час. Щоб ніхто більше…. не… — Вона заплакала, і Веллерсхоф обняв дівчину. Схлипуючи, Рита договорила: — …Тому що, поки страждає хоч один, Земля
