Читать «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79» онлайн - страница 123

Так, Свідерський, цей кощавий, обтягнутий якоюсь дубленою шкірою енергетик здавався просто монстром. У нього лише жорсткий їжачок волосся ледь побілів за чотирнадцять років, але кібер-діагност і досі показував його абсолютне здоров’я. Другий обранець — маленький, ясноокий гідробіолог Феррані, неодноразово латаний електронним хірургом, — тримався навіть краще за похмурого Свідерського, тримався тільки своєю невичерпною, надлюдською, втомливою для навколишніх бадьорістю.

Розпустивши колег по каютах, Веллерсхоф став перераховувати в мікрофон усе, що кібервантажники мали нав’ючити на спусковий апарат:

— Скафандри вищого захисту з передавачами радіо і лазерними — шість штук. (Усе задублюємо про всяк випадок…) Резонансну гармату з калібратором біочастот. Ручні плазмомети… е-е… ну, теж шість штук. Комплект генераторів силової охорони. Біноклі для країв спектра. Три кіберкопачі. Аптечка посилена з діагностом. Патрони димової завіси…

— Бідна наша Аурентина, що вони з нею зробили! — побивалася Алдона, дивлячись, як від корабля, що спустився, на всі боки розпливався по степу жирний чорний дим, як стріляло полум’я з обгорілих гаїв.

— Вони не вміють інакше, — чомусь пошепки відповіла Рита. — Ти знаєш, у них космодроми були в найглухіших пустелях, тому що все горіло при старті.

— Одне діло бачити це в кіноархіві, а інше… Ні, я тепер ніколи не заспокоюсь! Стільки квітів!..

Рита струснула попіл з обличчя і волосся, рішуче вилізла з яру. Тільки тепер побачила вона гігантський випалений круг, чорну виразку довкола ракети. Ніжні чудернацькі суцвіття, прозвані баранцями, туго сплетені витка березка і папороть, ламкі стріли деревних пагонів — неймовірно щедрий світ, де по сплутаних стеблах, як по золотистих шлангах, мчали пухирці гарячих соків, цілий світ був випалений, схожий на купу обгорілого сміття. У Алдони, котра вже стояла поруч, засвербіло в носі, але вона стримала сльози й лише спитала, приглушивши голос за прикладом подруги:

— Невже, невже вони не могли сісти десь на півночі, за Рожевою протокою? Там голий солончак, піски…

— Смішна ти, Алько, — відповіла розсудлива подруга. — Вони ж не знають Аурентину так, як ми з тобою. Намацали локатором рівну місцину, скинули радіомаяк і сіли. Та й взагалі, це зовсім інші люди, тим більше після такого польоту. Квіти їх мало цікавлять, повір мені…

— Не знаю, — сумно відповіла Алдона. — Мені здається, що я після чотирнадцяти років, прожитих у металевій коробці, молилася б кожній квіточці, а не те що… Так, певна річ, інші люди… Я читала, що в ті часи соромились виявляти ніяшість, чуйність… особливо чоловіки! Мені б ніколи не сподобався такий… Ой! — Вона тривожно схопила Риту за руку. — Слухай, вони ж напевне склали розвідгрупу з самих чоловіків, черствих і жорстоких! Ми підійдемо до них, а вони не розберуть оддалік, хто ми такі, і почнуть стріляти.

— Здається, ти надто часто буваєш у кіноархіві, Алько. Не такі вже вони були дикі… До того ж ми спочатку зв’яжемося по радіо. Все буде нормально.

— Сподіваюсь, — зітхнула Алдона і довго дивилася, як бігають димні вогники по стовбурах дерев, що опинилися на межі горіння.