Читать «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80» онлайн - страница 126

Старий заметушився і зник, а наступного дня знову підсів до Грині, тримаючи в руках маленькі коробочки із скляними стінками, через які видно було комах, що безнадійно махали крильцями. Гриня усміхнувся.

— Комахи! Знаю, такі злітаються до вина або до браги.

— Це дрозофіли, — суворо сказав професор.

— Нехай будуть дрозофіли, — охоче погодився Гриня, — але навіщо вони?

— Для експерименту! — урочисто виголосив професор і попросив впустити його в підвал.

У підвалі професор розмістив коробочки на різній відстані від стіни і сказав, що завтра в цю ж годину він прийде сюди знову.

У призначений час Гриня чекав старого біля входу в підвал.

У підвалі професор став розглядати комах, які були ближче до пролому. Потім вигукнув пригніченим голосом:

— Екзитирувала!

Лише в коробці, що стояла на семиметровій відстані, дрозофіла була жива.

— Ви знаєте, від чого загинули дрозофіли? — жваво запитав професор.

— Подохли, та й годі, — байдуже знизав плечима Гриня. — Велика важниця.

— Навіть вам буде цікаво знати: комахи, що перебували ближче до стіни, загинули від голоду!

— Від голоду? — здивувався Гриня.

— Так! Час для них біг набагато швидше, ніж звичайно. Доступу до їжі не було, а катаболічні процеси, тобто розпад тканин у процесі обміну речовин, відбувалися. І відбувалися вони набагато швидше, як я вже казав. Тож знайте, що біля вашої дивної стіни час прискорює свій плин. Мабуть, десь поруч із нею або ж під нею є джерело енергії, що прискорює швидкість потоку часу. — Він зітхнув і з приреченим виглядом додав: — Тільки навряд чи зацікавить це офіційну науку. Надто фантастичні факти! Такі ефекти не можуть бути створені землянами. Так, це прибульці з інших планет! Це їхніх рук справа!

— Прибульці… час… — повільно думав Гриня. — Тож-бо мій, телепень останнім часом тільки про цей час і говорить. І книжечки різні про час навіть за обідом читає.

Гриня пригадав, як останнім часом не раз бачив, що син шастав у підвал, стараючись, щоб його не помітили.

Увечері, коли учень п’ятого класу Баня Фомочкін прийшов додому, батько зустрів його з нахмуреним лобом. На столі лежав солдатський ремінь. Батько показав синові на табуретку:

— Лягай!

— За що? — заверещав страдник.

— За те, що без дозволу батька, — приказував Гриня, і ремінь легко літав у його вмілій руці, — за те, що через тебе сорому натерпівся! Я п’ю, але не краду. Ти що там у підвалі зробив?!

— Ой, усе розкажу, тільки пусти! Машину часу хотів зробити. Не вистачило тільки дротиків срібних і ланцюга з велосипеда. Не дістав ще.

— А цегла навіщо тоді? — у гніві запитав батько.

— Не брав я цегли, — шморгнув носом син, — вона сама на порох розсипалася, коли я генератор простору-часу випробував на форсованому режимі. Цегла ж за добу набрала п’ятсот вісімдесят років.

— Навіщо тобі ця машина? — з докором почав Гриня. — Скільки часу на неї вбив. Краще б матері або мені, скажімо, зайвий раз допоміг.

— Навіщо, навіщо! — схлипнув син, потираючи потерпіле місце. — Двійку я отримав із співів минулого тижня. Хотів повернутися в той же день, щоб виправити щінку. Та де там. Мати за двійки свариться, ти б’єшся, особливо, коли теє… веселий.