Читать «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86» онлайн - страница 5

Якщо це величезне багатство — в нечесні руки? І Бондар боязко оглянувся, ніби хтось нишком підкрадався, щоб заволодіти коштовностями. Для певності підійшов до дверей— вони були на замку — і на всякий випадок смикнув за ручку.

Задумавши врятувати коштовності, Бондар вирішив діяти сам. Ситуація, справді, не проста, і тому треба тримати в таємниці свій задум.

Іван Васильович глянув на годинник — за чверть десята. Щоранку о десятій з лаври від’їжджає вантажівка з двома бійцями в кузові і офіцером у кабіні. А коли попроситися до них? В обличчя його знають. Врешті можна й сказати, хто він такий. Дозволять під’їхати до центру міста.

Діставши з нижньої шухляди стола брезентову, як рукав сорочки, торбину із металевими планками вгорі (в ній до музею привозили старовинні монети), обережно поклав туди коштовності. Потім на спід рогожового лантуха насипав трохи картоплі, зумисне прихопленої з дому, і вмостив брезентову торбину. Тепер його важко вирізнити з-поміж біженців, яких у Києві в ці дні особливо завізно.

Зачиняючи за собою вхідні двері музею, про себе вдоволено відзначив: у коридорі його ніхто не бачив. Значить, уник. не небажаних розмов. Коли треба, відповість: приїхали представники влади й забрали коштовності для евакуації на схід.

До вантажівки Іван Васильович дійшов непомітно. Зенітники вже сиділи в кузові.

— До міста хочете? — білозубо усміхнувся молодий боєць.

— Вгадали, — пожвавішав Бондар, — хоч би до Кловського спуску.

— До Кловського… Давайте свою картоплю і запитайте в лейтенанта — він у нас старший.

— Ні-ні, — злякано позирив на зенітників. — Не турбуйтесь, я…

Тієї ж миті дверцята кабіни відчинились і на підніжку однією ногою став лейтенант.

— Ви там угамуйтеся! — гукнув весело. І до Бондаря: — Сідайте швидше, запізнюємось.

Від Кловського спуску до банку — кілометра півтора, але той шлях видався Іванові Васильовичу чи не найдовшим і найважчим, який йому доводилося долати в житті. Закинувши за плечі лантух, відчув: з такою ношею далеко не дійдеш. Справді-бо, тільки золотих експонатів понад півпуда!

Він розумів: то не вага тисне, а величезна відповідальність. Час зараз непевний, тривожний. Бондар намагався не оглядатися, ступав по бруківці, а йому здавалося, що тупцяє на одному місці. Ноги підломлювались, дерев’яніли. Він раз по раз витирав лівою долонею піт з чола, надсадно дихав.

Коли зайшов до порожньої зали банку, то полегшено зітхнув і обережно звалив з плеча лантух, поставив на лаву. Тут було незвично тихо, навіть чути, як у шибку б’ється муха. Аж дивно: до війни в банку весь день вирував людський потік. Нічого, прикинув, це добре, що сьогодні безлюддя. Дістався без пригод, тепер здам коштовності — і квит. Радісна усмішка осяяла його обличчя.