Читать «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87» онлайн - страница 11

Мільйони — ось що потрібно було нацистам з “єдиною темною плямою в біографії”.

Коли наближався крах “третього рейху”, один з найближчих співробітників Розенберга Арно Шіккеданц опрацював план захоронення найдорогоцінніших із награбованих творів мистецтва з тим, щоб вони могли служити майбутнім урядам нового рейху як валютний еквівалент в скрутний час. Коли на початку 1945 року Розенбергові доповіли, що в руки американців та англійців потрапили кілька менш вартісних складів-схованок, він поставив на тій доповідній таку резолюцію: “А план Шіккеданца таки вдаліший. Сподіваймося, що не знайдеться жодної свині, яка могла б його видати противнику”. А нижче дописка: “Бурштинова кімната є для нас найважливішим об’єктом при веденні майбутніх переговорів”.

Шіккеданц разом з сім’єю покінчив самогубством к квітні сорок п’ятого. Ті ж, хто служив в “Ейизацштабі” й залишився живим, запевняють, що ніколи навіть не чули про план Шіккеданца.

…У пеклі війни мистецьким скарбам випадало безслідно щезати і на рідній землі. Як, наприклад, сталося з тими, що були в звичайнісінькому на вигляд фанерному чемоданчику, обтягнутому чорним дерматином, згодом відомому як

“Золота валізка”.

Фашисти наближалися до Криму, і наприкінці сорок першого року Керченський археологічний музей евакуював до Краснодара свої безцінні експонати: колекцію античних, босфорських і візантійських золотих та срібних монет, філігранної роботи золоті оздоби — браслети, персні, кулони, сережки, маски. Складені вони були до чорного чемоданчика, який в інвентарному списку значився як “пакунок № 15”. Коли фронт підступив до Краснодара, музейні експонати евакуювали далі — спочатку до Армавіра, а потім ще глибше на південь. І тут слід “золотої валізки” щезає.

1976 року газета “Советская культура” за допомогою читачів трохи відслонила запону над цією загадкою.

Встановлено, що влітку сорок другого року директор Керченського археологічного музею Ю. Марті з інструктором Керченського міськкому партії Ф. Іваненковою перевезли “пакунок № 15” до Армавіра. Перед цим валізку відкрили і перевірили її вміст згідно з описом. Все сходилося. Валізу замкнули, опечатали і заховали до кімнати-сейфа, де зберігалися секретні документи. Про її існування знало лише кілька чоловік. Серед них, звичайно, і завідуюча канцелярією Г. Авдєйкіна. Ось що вона писала згодом:

“3 серпня 1942 р., тобто за три дні до зайняття гітлерівцями Армавіра, я, ще зовсім ослабла після тифу, прийшла до Будинку Рад. Вразила мене зловісна пустка і тиша на міських вулицях. В приміщенні Будинку — теж порожньо, двері розчинені навстіж. Заледве зійшла на третій поверх і в канцелярії побачила той чемоданчик з Керчі. Мабуть, під час евакуації на нього не звернули уваги, такий він був непоказний на вигляд. Що робити? Сама я не в змозі була його нести. Біжу додому по свого чотирнадцятилітнього племінника. “Швидше, Шурику, швидше!” — підганяю. Ось і Будинок Рад. Ледве встигли піднятися на третій поверх, як повітря струсонув потужний вибух. Німці почали бомардувати місто. Ми попадали на підлогу. Обійшлося переляком. Витягаємо чемоданчик на вулицю. Несемо, відпочиваючи через кожні п’ятнадцять-двадцять метрів. Нарешті наш будинок по вулиці Лєрмонтова. Залишаю ношу на подвір’ї у траві й біжу шукати, де збираються активісти. На щастя, вдається зустріти голову міськради В. Малиха. Він обіцяє прислати машину. Бігом повертаюся до чемоданчика. З’являється вантажівка. Ставимо в кузов наш скарб. Малих розпоряджається якнайшвидше їхати до станиці Спокійна, бо інші дороги з міста вже зайняті фашистами. В Спокійній здаю чемоданчик у банк і вирушаю на південь. Мені разом з кількома працівниками армавірських установ вдалося перейти лінію фронту і потрапити до наших”.