Читать «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90» онлайн - страница 2

Чи бачили ви день без ночі?

Ми летіли назустріч сонцю зі швидкістю один часовий пояс на годину. Тобто коли б рухались за сонцем, то, знявшись у небо о восьмій ранку з Петропавловська-Камчатського, приземлилися б у Києві… о дев’ятій ранку. Але літак ніс нас назустріч сонцю, назустріч часовим поясам, і ми приготувалися до короткої, спресованої ночі. Я вже звідав такі перельоти: сонце ліворуч швидко, ніби похапки, ховається за обрій, небо наливається важкою космічною чорнотою, висіває поряд з літаком холодні крижинки зірок, і не встигаєш задрімати, як по правому борту поквапливо рожевіє небокрай, відганяючи космічну темряву й пригашуючи зірки. Але цього разу було інакше. Сонце весь час над обрієм, на тій самій висоті. Годину висить, і дві, і три, наче й не збирається на спочинок. Незабаром помічаю: денне світило трішки піднялось. Овва, зійшло не сідаючи! Цю загадку двох днів без ночі, з якою я зустрівся вперше, мені пояснив пілот нашого лайнера. Яка повітряна траса найкоротша з Москви до Петропавловська-Камчатського? Здавалося б, Москва майже на тій самій паралелі, що й Петронавловськ-Камчатський, отже, по паралелі й слід летіти. Та прокладіть на карті Союзу пряму лінію між обома містами, і вона неодмінно захопить чималий шмат Північного кола. Саме так ми й летіли: від Москви на Північ, потім кілька годин на межі материка й Північного Льодовитого океану (бачили в ілюмінаторі крижані поля й ополонки), а далі — на південь. Оскільки ж стояло полярне літо, то сонце над маківкою планети зробило своє звичне коло, не заходячи. От воно весь час й висіло, ніби припнуте на ланцюжку, з’єднавши два дні без ночі…

Уже на першому письменницькому виступі в приміщенні обласного театру я звернувся до аудиторії: “Чи не заперечуватимете, коли говоритиму українською мовою?” Зал дружно зреагував: “Ні, нас тут половина — українців”.

Потім я щоразу вдавався до цього нехитрого прийому, і незмінно лунало з залу: “Нас тут половина — земляків”. Щоправда, якось — з розчуленості, з довір’я? — почув у відповідь: “Ми тут через одного — “хохли”. Довелося тактовно виправляти: “Досить нам бути “хохлами”, будьмо тим, ким є, — українцями”.

Але “хохлацькі” корені ще не відмерли, й не тільки на Камчатці. Маю на увазі тих земляків, які згадують, звідкіля вони і яких батьків діти, лише тоді, коли сідають вареники молотити або галушки.

На час нашого приїзду на Камчатку ще не було опубліковано даних про національний склад півострова — цього унікального конгломерату народів, перемеленого жорнами царизму, а в наш час — сталінізму та брежнівщини. На перепис десятилітньої давнини покладатися важко: багато українців, зденаціоналізованих теорією злиття націй, тоді називали себе росіянами, боялись, аби не приліпили їм ярлик націоналіста, були й просто “хохли”. Тепер не боялись — признавалися. Признавались із гордістю. Перший секретар обкому партії Павло Павлович Зінов’єв назвав попередню цифру: з 469 тисяч населення Камчатки українців — 37 тисяч. Це немало, хоч насправді українців таки ж більше. Але на чималому обширі півострова, освоєному, обжитому й українцями, я не зустрів ні вулиці Шевченка, ні школи, ні бібліотеки, ні навіть провулочка його імені. Чому так? Пам’ятники Шевченку височіють по всьому світі, куди б доля не закинула українців: у Вашінгтоні, в Палермо, під Торонто, в Бразілії, а в Парижі — аж два погруддя і бульвар імені нашого Кобзаря. А скільки їх у Союзі, за межами України, там, де мешкають українці? Крім Мангишлаку в Казахстані — більше ніде. В Усть-Большерєцькому районі Камчатки перед усім народом я сказав про це, і перший секретар райкому партії Сергій Григорович Придворов запевнив: неодмінно буде в них вулиця. Шевченка.