Читать «Темні таємниці» онлайн - страница 18

– Ви якось знайшли викрадену дівчину. Доньку місцевого бізнесмена, прізвище Миронюк. У нього виникли проблеми, на місці магазину хтось крутий хотів щось будувати.

Миронюк уперся, невдовзі зникла донька.

– Багато, бачу, ви знаєте.

– Не так, щоб дуже. Але достатньо. Це було два роки тому. У поліцію Миронюку ходити заборонили, та він і сам не довіряв їй. Зате добре знав вас, прийшов по допомогу. А ви знали тих, хто створив проблеми. І повернули дівчину. Неушкодженою.

– Їй мізинець відтяли, – мовив Чотар глухо. – Верхню фалангу.

– Щоб батько не думав довго.

– Кажете – неушкодженою.

– Могло бути гірше.

– Могло. Тільки все одно я дівчину не шукав аж так. Знав, до кого йти. Пішов. Домовився. Переконав.

– Ага. Розбили одному голову своєю ковінькою. Другому зламали ногу. У коліні.

– Перебільшення. З мене роблять супермена дарма.

– Ви справді не схожі на супермена.

– Отже, розмові кінець. Покатаю вас ще трошки, і йдіть з цим у поліцію.

– Вже була. Відшили.

– Ха! – тепер Чотар кинув на Ольгу швидкий гострий погляд. – Від зміни назви результат не міняється. Міліція відшивала при нагоді, поліція так само спускає на гальмах.

– Ви чим кращий? Зараз відшиваєте мене.

– Я не посадова особа. Пенсіонер. Ще й інвалід, – Вадим ляснув себе долонею по лівій нозі.

– Вам перебили ногу викрадачі доньки Миронюка, – вона говорила, дивлячись перед собою. – Вас викрали і катували, бо ви вийшли на їхній слід. Ваше вбивство не вирішувало їхніх проблем. Вас намагалися приборкати.

Чотар відповів не відразу.

– У Тетяни довгий язик, – мовив нарешті. – Зате ви розумієте тепер, чому я живу сам і далі житиму, хоч мені скоро сорок чотири. Не хочу лишати по собі вдову з сиротами. Оперативник, сищик, у нашому житті одна з найменш захищених професій.

– Хіба працівники органів почуваються так невпевнено?

– Якщо не вміють домовлятися – так. До вашого відома, в сорок років я пішов у відставку за інвалідністю. Капітаном.

– І?

Чотар зупинив машину, кивнув на будинок ліворуч – за ним починалося поле, далі виднілася зелена лісова стіна.

– Мені сюди.

– Чекайте, – Ольга торкнулася його правиці. – Ви пішли у відставку капітаном. Що це значить? Хіба це погано?

– Ольго, дуже часто відставникам підвищують звання на один ранг. Не завжди, але практика часта. Мені теж підвищили, тим більше після історії, яку ви мені зараз нагадали. Тобто, до сорока років я носив погони старшого лейтенанта. З мене пацанва в управлінні тихо сміялася. Думаю, мій статус на службі тепер зрозумілий.

– І ви все одно лишалися.

– Бо сам по собі.

– Ні. Вам подобалося робити брудну невдячну роботу.

– От же ж Тетяна…

Чотар м’яко вивільнив руку, прочинив дверцята.

– Та дослухайте хоча б! – Ольга вже не приховувала відчаю. – Моя донька захопилася таким собі богемним фотографом, Євгеном. У нього шило в задниці, постійно тягне на пригоди. Він підбив Яну податися світ за очі, у мандри.

– Обоє дорослі й повнолітні. Чи дівчину примусили?

– Ні. Вона хоч і зірвалася з місця, не довго думаючи, усе ж поставила мене до відома…

– Стоп. Далі не треба. Ви в поліції те саме говорили?