Читать «Темні таємниці» онлайн - страница 12

– Щось вийшло? – цвірінькнув Борис.

Інакше його манеру говорити Ольга не визначала.

Відповідати не спішила. Пройшла, сіла в крісло, витягнула ноги. Уся поїздка була за її рахунок, це навіть не обговорювалося, та й Заплави не надто заперечували – не мали сил. Міркуючи логічно, Ольга вирішила тримати подружжя в полі зору, тож знайшла в Луцьку двокімнатні апартаменти. Поки гасала по справах, Галина з Борисом сиділи в номері й нікуди не ходили, хоч навіть якби хотіли – не особливо мали куди. Обоє виявилися настільки безпорадними, що Ольга взяла на себе клопіт організувати транспортування Євгенового тіла до Києва. Зараз мрець покоївся в холодильній камері міського моргу.

– А що мало вийти? – спитала, заплющивши очі.

– Ну… Ви ж кудись їздили…

Вона розклепила повіки, глянула на Бориса знизу вгору.

– Ваші справи залагоджено. Про слідство нічого сказати не можу. Зате сина забирайте й везіть, усе готово.

– Як – везіть? – тепер подала голос Галина. – Що значить – везіть?

– Слово честі, ніколи не мала щастя чи, швидше, нещастя транспортувати покійників із пункту А в пункт Б, – кинула Ольга. – Але такі практики існують. Катафалк чекає, збирайтеся. Більше вас тут нічого не тримає.

Вона навмисне поводилася з ними грубувато. Проте розуміла: Заплави на її манеру ніяк не реагуватимуть. Подружжя настільки створене одне для одного, що навіть мали подібний психотип. Змусити їх щось робити, тим більше в критичній, несприятливій, трагічній ситуації, можна було тільки так. Інакше сядуть на голову. Ользі було щиро шкода згорьованих батьків. Та вона мала свої проблеми. І власне завдання, котре збиралася вирішити, поки не знаючи як. Тож узяті на себе з доброї волі зобов’язання Барва вважала виконаними. Тепер Заплави їй уже заважали.

Тим часом Галина сіла на ліжку, поправила розкуйовджену зачіску.

– Послухайте… Ми вдячні вам за… Не знаю, як сказати правильно…

– Пусте. За таке не дякують.

– Ольго Іванівно…

– Ми домовлялися. Ольга, Галина, Борис.

– Так-так, звісно. Ольго Іванівно… Олю… Ми з чоловіком не хотіли б думати, що ви далі винуватите нас у всьому.

– Перестаньте.

– Я підтримую дружину, – Борис став поруч із нею. – Ви вже кілька разів говорили, що в усьому винен наш син. Наш мертвий син. Наш убитий син. Якби він не морочив голову вашій доньці, нічого б з нею не сталося.

– Я й далі так вважаю. Хоча щиро, дуже щиро співчуваю вашому горю.

– Але тіла вашої Яни не знайшли.

– Дуже добре.

– Ми просимо тут і тепер забрати ваші слова назад.

Ольга не відразу второпала, про що йдеться.

– Тобто? – перепитала.

– Поясню, – зараз Борис перестав бути схожим на самого себе, того, яким його встигла пізнати Ольга. – Наш син загинув. Обставини встановлює поліція, і хочеться вірити: винуватця знайдуть та покарають. Але нам із Галею прикро, що ви вважаєте Євгена якимось боком причетним до зникнення Яни.