Читать «Матусин оберіг» онлайн

Світлана Талан

Матусин оберіг

Збіг прізвищ та імен прошу вважати випадковим

***

А й правда, крилатим ґрунту не треба.Землі немає, то буде небо.Немає поля, то буде воля.Немає пари, то будуть хмари.В цьому, напевно, правда пташина…А як же людина? А що ж людина?Живе на землі. Сама не літає.А крила має. А крила має!Вони, ті крила, не з пуху-пір’я,А з правди, чесноти і довір’я.У кого – з вірності у коханні.У кого – з вічного поривання.У кого – з щирості до роботи.У кого – з щедрості на турботи.У кого – з пісні, або з надії,Або з поезії, або з мрії.Людина нібито не літає…А крила має. А крила має!

Ліна Костенко

Частина перша

Розділ 1

Олеся поцілувала маму в щічку. Дівчинці здалося, що в неньки, яка лежала в ліжку, покотилася сльоза та завмерла в неглибокій зморшці під оком. Олеся провела пальчиком по обличчю жінки, і він справді став мокрим.

– Матусю, ти плачеш? – дівчинка подивилася на маму синіми озерцями очей.

– Ні, донечко, ні! – сказала їй жінка. – Тобі, моє сонечко, здалося.

На безкровному, восково-жовтому обличчі хворої майнула ледь помітна усмішка. Чоловік, який стояв поруч, потай від дівчинки витер зволожені очі й поклав долоню на плече Олесі.

– У тебе слізка, – промовило дівча, розглядаючи свій вологий пальчик.

– То, напевно, порошинка в око потрапила, – жінка знов усміхнулася донечці.

– У тебе справді нічого не болить? – сині оченята дивилися пильно.

– Справді нічого не болить, – запевнила мати.

Жінка простягнула худеньку руку до Олесі, і тремтячі тонкі пальці ледь торкнулися кругленької дитячої щічки. Дівчинка відчувала, що ненька хоче щось іще сказати їй, і запитально дивилася на неї. Мама усміхалася, але якось незвично, сумно.

– Мамусю, присягнися, що в тебе все добре, – попросила Олеся й долонькою притиснула до щічки мамину прохолодну руку.

– Лесечко, справді, усе добре, – лагідно й тихо промовила жінка. – Іди, доню, спати, уже час.

– На добраніч, матусю, – сказало дівча й поцілувало неньку в щоку.

Олесі страшенно не хотілося йти у свою кімнату, але вона знала, що мама хвора і їй потрібно відпочивати. Дівчинка зітхнула й усміхнулась до матері.

– Доброї ночі, – побажала їй жінка й подивилась услід довгим сумним поглядом.

– На добраніч, – сказала Олеся й послала матері повітряний цілунок, дмухнувши на долоньку.

Дівчинка неохоче пішла до своєї кімнати. Вона ввімкнула світло, вдяглась у піжаму, забрала ляльку Марійку з тумбочки. Її улюблениця була все ще в літньому сарафанчику, бо тепла сукня, яку Олеся з мамою почали шити для неї, так і не була закінчена.

– Будеш спати зі мною й не змерзнеш, – сказала ляльці Олеся та поклала її на своє ліжко.

Дівчинка вимкнула світло, і в тихій кімнаті гучно протупотіли дитячі ніжки від дверей до ліжка. Олеся обняла Марійку, натягнула ковдру аж до очей. Раніше мама її вкладала щовечора спати. Перед сном читала книжку або просто сідала на краєчок ліжка, і вони довго розмовляли стишеними голосами. Потім ненька дбайливо вкривала свою доню ковдрою, цілувала й бажала спокійної ночі. Узимку мама захворіла й незабаром уже не ходила на роботу. Спочатку Олеся навіть раділа з того, що жінка чекала вдома її повернення зі школи, на кухні пахло чимось смачненьким і не доводилося самій розігрівати обід у мікрохвильовій печі. Аж до вечора мама була поруч із нею, і дівчинка тішилася з того. Вони разом готували вечерю, і ненька детально розповідала й показувала Олесі, як готувати ту чи ту страву. Дівчинці це подобалося, і вона відчувала себе майже господинею на кухні. Вони жартували, куховарячи, і так було їм весело! Якось мама сказала: