Читать «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84» онлайн - страница 72

Кожен з цієї щасливої четвірки — Тальяферо, Райгер, Каунас та Вільєрс — ’був майже у становищі Галілея, який, сконструювавши перший у світі телескоп, робив великі відкриття, щойно тільки спрямовував його у будь-яку точку неба.

Але потім Ромеро Вільєрс захворів — як згодом виявилось, на ревматизм. Чи ж був у цьому хтось винен? Його здоров’я через хворобу дуже підупало, і серце щораз більше слабло.

І ось Вільєрс, найздібніший із четвірки, найсильніший і найбагатонадійніший як науковець, не зміг закінчити роботи над дисертацією і здобути докторський ступінь.

Навіть більше: йому ніколи не судилося кудись полетіти, бо прискорення космічного корабля на старті просто вбило б його.

Після випуску Тальяферо дістав призначення на Місяць, Райгер — на Цереру, а Каунас — на Меркурій. І тільки Вільєрс залишився довічним в’язнем Землі.

Вони намагалися висловити йому свої симпатії та співчуття, але Вільєрс відштовхнув їх з огидою. Він не тільки вилаяв їх, а й почав клясти. А коли Райгер не витримав і пригрозив йому кулаком, Вільєрс дико зарепетував, накинувся на нього і розтовк йому носа.

Певно, Райгер не забув цього, бо й тепер обережно погладжував свого носа пальцем.

Пооране зморшками чоло Каунаса скидалося на пральну дошку.

— Вільєрс тут, на Конвенті, ти маєш знати це. Він зупинився у цьому ж готелі, в чотириста п’ятому номері.

— Бачити його не хочу, — відрізав Райгер.

— А він хоче зустрітися з нами і, мабуть, уже піднімається сюди, бо сказав, що прийде о дев’ятій. Вільєрс може з’явитися тут першої-ліпшої хвилини.

— В такому разі, — заявив Райгер, — якщо ви несповна розуму, я змушений вийти. — Він підвівся.

— Зачекай хвилинку, — зупинив його Тальяферо. — Що ж тут такого, коли ми зустрінемося з ним?

— Ця зустріч — безглузда, бо він шаленець.

— Ну то й що? Не можна бути таким дріб’язковим. Чи, може, ти злякався його?

— Злякався? — зневажливо перепитав Райгер.

— Тоді ти просто нервуєш. Невже у тебе є для цього якась причина?

— Я зовсім не нервую, — відказав Райгер.

— Охоче тобі вірю. Ми всі відчуваємо якусь провину перед ним, хоч за те, що з ним сталося, ми не відповідальні, — додав Тальяферо, добре розуміючи, що всі ці слова — тільки чергова спроба виправдатись перед самим собою.

Цієї миті біля вхідних дверей пролунав дзвінок, і всі троє мало не підскочили. Рвучко повернувшись, вони тривожно втупились у двері, наче то був бар’єр, що захищав їх од Вільєрса.

Двері відчинились, і ввійшов Ромеро Вільєрс. Усі вимушено підвелись, вітаючи його, та так і лишилися стояти — в загальному замішанні ніхто не подав йому руки.

Вільєрс зміряв їх злісно-насмішкуватим поглядом.

“Як він змінився”, — подумав Тальяферо.

Це була правда. Ромеро весь наче якось поменшав. Він зсутулився і, здавалось, став набагато нижчий. Волосся на голові було зовсім рідке, а під морхлою шкірою рук випиналися покручені синюваті вени. Вигляд у нього був зовсім хворобливий. Здавалось, ніщо не нагадувало колишнього Вільєрса, хіба що звичка прикривати очі рукою, наче від сонця, коли він уважно до чогось приглядався, та його монотонний баритон.