Читать «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84» онлайн - страница 52

— Ясно.

Я встав. Виконавець вручив мені плоску коробочку: “Попрактикуйтесь, — сказав він. — Поки що без зв’язку з варіатором”.

Я набрав код варіації в Еро.

— Правильно. Тепер Афро. Чудово.

Копія схеми, віддрукована на пластику на зворотному боці табло, відтворювала у зменшеному вигляді розкладку Нестора з деякими спрощеннями, поряд з нею була табличка поєднань. Я набрав ще кілька варіацій.

— Помилитися ви не можете. В будь-якому разі ви матимете одну з сорока призначени вам траєкторій. Крім того, цим табло не зможе скористатися ніхто інший — варіатор вас непомильно ідентифікує.

— Все зрозуміло. Дякую.

— Нема за що. Це наш обов’язок.

Мить ми дивились один на одного. Дивна річ, цей судовий урядовець Нестор, попри всю пересічність свого вигляду, був мені напрочуд симпатичний — і остання людина, яку я бачу в своїй рідній реальності, зичливий і людяний, наскільки це дозволено судовому виконавцю. Зволікати більше було нічого, і Нестор, розуміючи це, теж звівся з-за столу.

— Зв’язок з варіатором, — сказав він у мікрофон. І мені: — Все буде добре.

Я все ще не зважувався. Дивне почуття — ніби перед розстрілом. І взагалі, чи є ці реальності насправді?

Він усміхнувся.

— Відмітна риса будь-якої реальності — її існування. Отже, з чого ви почнете?

Я несміливо набрав код Імперії і ввімкнув варіатор…

* * *

На той час, коли я потрапив до неї, Імперія вже вся була охоплена розкладом та анархією. З перших хвилин перебування у столиці це стало очевидним. Центральною, колись розкішною вулицею, валив строкатий люд; біля бровки стояли снасті згорілих машин, з розтрощених вітринних вікон тхнуло смородом смаленої синтетики, пластівці попелу та листівки кружляли у листопадовому повітрі, обсипаючи похмурий натовп, наче снігопад. Ніхто ні на що не зважав.

Я вийняв светра з портфеля і нап’яв його поверх сорочки, оскільки було холодненько. Два типи непевної зовнішності втупились у мене, перемовляючись півголосом. Попереду, кварталів за два, щось діялося, чувся галас і одноманітний, короткий вереск сирени. Зі стіни навскоси звисав портрет огрядного лисого дідугана, прострелений у двох місцях.

Три гелікоптери з’явились над високими будинками, один з них випустив хмаринку листівок. Я підібрав одну: той самий портрет диктатора, ті самі заклики до вірності й самопожертви, що й довкола на стінах, у вікнах, навіть на стовпах. Усе це було мені дуже не до душі. А проте шанси пошуку тут були дуже високі, як твердив Нестор; я мав використати їх максимально.

Поки я стояв, вагаючись, перед блискотливим фасадом нічного клубу, трохи зіпсованим розгонистим написом по всьому вітражу, вулиця майже миттю виповнилася людьми, що кудись бігли, висипавши з поблизького завулка. Величезний натовп тих, хто біг, утворив згусток, тромб, що перекрив вулицю метрів за сімдесят від мене. В цю юрбу невидимі поки що звідси брандспойти вдарили струменями чи то піни, чи то газу, звідси годі було розібрати. Волання, гуркіт танків, що з’явилися невідь звідки, і, головне, вибух неподалік газової міни, яка, скажено вертячись на засміченій бруківці, ширила навколо нестерпну задуху, — все це цілком відібрало мені тяму. Я метався у темному під’їзді нічного клубу, щосили грюкаючи в зачинені скляні двері. З-за конторки біля входу звівся хтось (як виявилося, швейцар), байдуже поглянув на мене і знову зник.