Читать «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84» онлайн - страница 47

Володя… Нічого жахливішого я не бачив. Він висів, зім’ятий, зібганий невагомістю, застиглий у неймовірній позі, прикутий магнітними черевиками до підлоги. Скафандр у кількох місцях посічено і пропалено осколками. Недалеко, розтрощений вибухом, плавав променевий спис. Володимир скористався зброєю. І напевне встиг зробити ще один постріл. Що він побачив? По кому стріляв? Злякався? Чи він навіть не намагався перехитрити цю… річ? Просто почав шмагати променем і влучив у систему самоліквідатора?

Тепер “Ангел” мертвий, мертвий назавжди, і жодному спеціалістові не розібратися в таємницях його програми. Нам доведеться чимало потрудитися, відтягуючи такий величезний шматок металу до Трансплутону. А доставити треба: ми повинні з’ясувати будову незвичайного локатора, встановленого на “Ангелі”, та й напівсфери з випромінюванням…

…Після вибуху минуло майже три хвилини. Намагаючись якомога менше травмувати непіддатливе тіло, я потягнув Паттега до модуля. І раптом заквапився: знову прийшло відчуття чужих очей, настирливого переслідування.

Тханг підводив “Вайгач” по спіралі, щоб не спалити модуль вихлопом.

Три хвилини працює двигун модуля. Три хвилини, поки не вигорить пальне, потім — дрейф без керма і без вітрил… Мусять встигнути. На мій непрофесійний погляд, Паттега ще можна врятувати. Можливо, я ще запитаю в нього, навіщо він стріляв у рубці. А чи важливо це? Важливо. Паттег закрив епоху Патруля. Отже ми, люди, в чомусь покінчили із своїм минулим…

І тут я побачив її, Срібну Дівчину. Вона сіла на асиметричний виступ — кожух маневрового двигуна, звісивши безкраї напівпрозорі ноги в порожнечу. Очі її не можна було відрізнити від зірок, але вони були живі й теплі.

— Здрастуй, — сказав я беззвучно.

— Здрастуй, — відповіла вона, усміхаючись.

— Це контакт?

— Ще ні. Але тепер уже скоро. Ти побачиш. А можливо, я покличу тебе в гості.

— Це далеко?

— Так не можна сказати… Все це, — вона плавно обвела довкола світляною рукою, — трохи не таке, як ви вважаєте. Але це складно. Не поспішай.

— Ти вже йдеш?

— Незабаром прилетять твої друзі. Поки що їм не слід мене бачити. На сьогодні доволі емоцій.

— А чому ти прийшла до мене?

— Мабуть, час, — сказала Срібна Дівчина і подивилася туди, де висів мертвий “Ангел”.

— Ти тут тому, що ми знищили останнє знаряддя смерті, створене землянами?

— Так, це важливо. І важливо, як ви це зробили.

— Не ми. Володимир Паттег.

— Ви всі.

— Цей корабель, “Ангел”… Він вам теж заважав?

— Так. Його система… — Срібна Дівчина подивилася на мене і, вихопивши потрібне слово з моєї пам’яті, виправилася: — Його локатор трансформував наші форми матерії… В моєму світі це була перешкода… зв’язку. Так простіше зрозуміти.

— Він заважав вам… Чому ви самі не знищили його? Чому чекали?

— Це ваша річ…

— Але ж ми могли не знайти його… не справитися з ним…