Читать «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84» онлайн - страница 106

Зроблено фільм навдивовижу грубо. Мабуть, дуже поспішали: у зв’язку з бурхливим наростанням антивоєнного руху в країнах Західної Європи питання про розміщення євроракет якраз уперше повисло в повітрі. Треба було терміново щось робити, ось тут і знадобилася така популярна фантастика.

Та годі про це.

На такому гнітючому тлі радянська наукова фантастика (принаймні та її частина, що доходить у перекладах до західного читача) — явище й справді фантастичне. Все у ній є — космос, роботи, світи майбутнього і подорожі в часі; але чому ж у цій літературі ніхто ні з ким не воює?

Це не зовсім так. Такі уявлення — теж наслідок сумної історичної традиції, яка вбачає у радянських книгах (не тільки в науковій фантастиці) лише понуро-рожеві утопічні картини, неймовірно далекі від пекучих проблем зовсім не рожевої сучасності. І це при тому, що воєнна тема інтенсивно розробляється в реалістичній радянській прозі, дуже часто й радянським фантастам доводиться повертатися думками в недалеке минуле.’

Дивно, якби було інакше. Занадто мало часу минуло від тієї реальної війни, що забрала 20 мільйонів тільки радянських життів. Багато хто з письменників-фантастів воював сам, молодші теж не пам’ятати про війну не можуть. Звернення до образів війни у науковій фантастиці — це й пам’ять про минуле, і палкий заклик до майбутнього: не допустіть! Тому закономірно, що поруч з космонавтом у скафандрі інколи йде такий знайомий герой реалістичної прози — солдат у гімнастерці й галіфе, із стареньким ППШ…

Пам’ять про тих, хто воював за наше сьогодні і за завтра наших дітей та внуків, живе, виявляється, і в космічний вік. Повертається в своє минуле, де ще не завершився бій з фашизмом, солдат Саул, герой повісті Стругацьких “Спроба втечі” (1962). Повертається з останньою обоймою і знову усвідомленим почуттям особистого обов’язку: довоювати, довершити свою справу там, щоб настало — тут. Спроба втекти в мирне й щасливе майбутнє не вдалася. І заборона тут накладена не фізичними законами, а передусім законами моральними. Мирним майбутнє саме по собі не стане, треба ще поборотися за нього, вистраждати його. Треба було битися за таке майбутнє в минулому, доводиться битися за нього зараз.

Доводиться битись. Битися з божевільними, що ладні будь-яку новинку прогресу негайно застосувати на свій армійський аршин — тож і з’являється фантастичний поки що супертанк, гармати якого наводяться біострумами жертви (оповідання Сєвера Гансовського “Полігон”), чи творіння сучасного доктора Моро з повісті Анатолія Днєпрова “Глиняний бог”: кремнійорганічні солдати-роботи, тупі й слухняні, від грудей яких кулі відскакують, немов од стінки!

Битися з фашистами. Роботів-вояків не обов’язково треба створювати штучно — історія з усією очевидністю довела, як і без усякої фантастики величезні маси народу віддавалися стихії беззастережного підкорення, загіпнотизовані демагогією далеко не фантастичних фюрерів! І може статися, що ані високорозвинене суспільство майбутнього (описане в повісті Стругацьких “Хлопчина з пекла”, 1973), ані всесильні інопланетяни (з оповідання Алана Кубатієва “Вітер і смерть”) не в змозі подолати дикуна, мозок якому роз’їла фашистська ідеологія. Подолати не фізично — морально… Огидний підліток із якоїсь космічної гітлерюгенд у Стругацьких, японський пілот-камікадзе у Кубатієва, — це теж живе нагадування про наше земне минуле.