Читать «Там, де ми живемо. Буковинські оповідання (збірник)» онлайн - страница 21

Орел Толік ріс із курми. Приятелював з усім обійстям, сперечався іноді з індиком, навідувався до Донни Бейджі та зачіпався з котом, бувалим хуліганом Василем. Обожнював Михася. Підстерігав його вечорами, сидячи з когутом на плоті.

Літати Толік не квапився. Натомість бігав. Не згірш за собаку. З шаленою швидкістю. Михась привчив його сидіти на руці, вбраній у боксерську рукавичку. Спершу нічого, але згодом Толік обважнів. Адже не сокіл якийсь дрібний – беркут, найбільший орел у пташиному світі. Та ще й вареники наминав, вінегрет із великим задоволенням. І у свині частувався чим Бог послав. І у домашнього птаства. І все, що Михась та діти йому приносили. Такий красень – вигнутий гострий дзьоб, блискуче шоколадне пір’я, чіпкі хижі кігті та суворий гострий погляд, – розбійник вийшов із Толіка бездоганний. Орел, одне слово – орел!

Михась виїздив із Толіком за місто, в поле, на своєму «уазику», підкидав орелика на руці. Той злегка бовтався у повітрі, спроквола та незграбно водячи крилами, – та й усе. Ні, ну що це таке?! А літати?

– Що ж ти, брате, – обурювався Михась, – як тобі не совісно пішки ходити? Ти ж, Толіку, наше національне надбання! – переконував Михась орла. – Твій портрет, Толіку, зображено на гербах! Ти ж цар птахів, Толіку! Ти беркут – а з індиками знаєшся! Зі свинею дружиш, хоч і з Донною Бейджею…

– Кльок! – огризався непутящий Толік. – Велике діло!

– Ти ж символ могутності та влади, Толіку, а харчуєшся вінегретом. Тобі не совісно? Ти кривавий харч маєш клювати, Толіку!

– Кльок, – присоромлено опускав голову Толік і продовжував любити те, що йому дають удома.

Минув рік.

– Літати – це дар Божий, це насолода, – з глибоким знанням справи інструктував Толіка Михась.

Він крокував полем, а слідом за ним приречено та похмуро плентався Толік. І так вони прогулювалися разом, ведучи мирну бесіду про вічне, закинувши за спину хто руки, хто крила.

– Де ж ми тобі пару знайдемо, якщо ти не літатимеш і не полюватимеш? – занепокоєно чухав потилицю Михась. – Нам же треба примножувати поголів’я беркутів у нашому регіоні. Що ти собі думаєш?

– Кльок, – ніяковів Толік, – мені ж начебто рано ще…

– Адже беркут, Толіку, виконує роль санітара і приносить користь природі та нам, людям. А людина, Толіку, вінець природи.

– Кльок, – дивувався Толік. – А я ж тоді хто?

– Отож-бо! – парирував Михась.

Довелося Михасеві, наполегливому та невтомному, вдатися до крайніх заходів. Поїхали вони з Толіком на «УАЗі» до «Притулку чотирьох» – це така маленька перевалочна база для мисливців і туристів є у нас, хатка дерев’яна, однією стіною до скелі приліпилася. Михась видерся з Толіком на самий вершечок гори та скинув його з рукавички просто у прірву. Толік бухнув у прірву, як мішок картоплі, але вчасно отямився, – він тямущий, наш Толік. І ширнув у небо.