Читать «Стара холера» онлайн - страница 14

Єва дрібно-дрібно засміялася. Мовби пацьорки з неїної шиї зірвалися та по підлозі заторохтіли. Нявкнув котисько з бантиком на шиї.

– Боїться, кажеш? То нащо мені такий чоловік на старості літ потрібен? Щоб я за ним старі його сморки підтирала, а він од мене під помелом ховався?

Роман кліпнув очима. Засовався на лавці. Але здаватися не хотів.

– Та як пригрієш, то й диви, оживе чоловік… Удвох і веселіше буде…

– Ни чоловік, а їдна тінь од нього, – рубонула Євка. – Ніж з таким віку доживати – ліпше вже з цим котом. Він хоч муркне коли-не-коли та об ногу тернеться. А з того Адася Тихіського користі направду як із козла молока. Сам кажеш: жінок боїться, як той прусак– людського ока.

Роман подумав, що його затія мокрим рядном накрилася.

Холєра ясна, до чого ж уперта баба…

Правдива Красна Ружа!

Досі Ружа, хоч пелюстки давно пооблітали.

І на ноги вже, бач, зводиться, знати дає, що пора балачку порожню кінчати. Мусив і собі на ноги ставати.

Спробував ще раз щось сказати:

– Він, Євцю, тойво, Адам… Сам збирався прийти посвататися… Та, казав, з півдороги вернувся… Жижки затремтіли, як то ни раз бувало…

– Кажеш, ни раз… Ну й дурень дурнем… Їдне слово – Тихіський… Вибачай, що блєшчини у мене не водиться, а то б посиділи… Неділя все ж…

– І ти звиняй, Євцю…

Уже за дверима Роман сказав Єві, що правда неїна: дурень дурнем той Адам. Так і загнеться самотиною. Али й правда, що, може, його, Тихіського, тико на світі й тримає ще давня любов до неї, Єви. Тую любов, як дитину малу, у своїй хаті-пустці він гуцикає. У долонях гріє, хукає з остатніх сил… Ци ж тико ще надовго духу стачить…

– Гарно продаєш свій крам, Романе, – одказала на його мову

Єва. – Тико товар твій давно запліснявів і протух…

Розділ 5

Її те питали не раз у вічі, а ще більше разів Єва читала запитання в людських очах: чого ж вона, вдатна та пригожа, так і не вийшла заміж. Знала, що та загадка множилася чутками, до неї долітали якісь відголоски: і про хлопця, котрого колись зустріла в місті, по тому їздила до нього, він був буцімто присланий на роботу зі Сходу, й батьки його не дали одружитися із «западенкою»; і навіть про її «не таку» любов до двоюрідної сестри Гафії, котра од неїної любові мусила втікати до міста; і про те, що картала себе за одказ Грицьові Лучикові, який неї вельми кохав, а потім на тій дурній Мартосі женився; і навіть про якусь обітницю, що мовби дала зайшлій черниці, котра й поставила на неї «знак безшлюбності», якого розірвати не змогла. І ще багато про що шепталися та і їй натякали… Хай. Єва тільки сумовито посміхалася. Правда була простішою й від того болючішою, набагато болючішою, і несла її, і відала про неї тільки вона одна.

Правда сиділа занозою, великою скіпкою в її серці, і знала Єва: коли ту скіпку-занозу витягти, розказати комусь про її біду, то серце не витримає, вибухне, з рани проллється велика кров і витече її життя великою червоною рікою.

А вона таки хотіла жити.

Життя ось воно, поруч. І в тих півниках та ружах – великих золотих кулях, – якими обсаджували хату, і оселя влітку сама, здавалося, цвіла. І в рушниках, які вишивала квітами й усілякими візерунками, малюнками, що сама вигадувала. Життя було в татові й мамі, яких доглядала до самої їхньої смерті. І внуках, хай двоюрідних, од братів Миколки і Дмитра, котрих любила няньчити. Часом вона навідувалася до Миколчиної доньки Софії, чи їхала в більше місто до Митрикової Маринки, а то й вони самі привозили в село нащадків, а для неї – радість. Не було таки неїне життя гіркою самотиною, як дехто думав, не було, то правда.