Читать «Тістечка з ягодами» онлайн - страница 118

— І пан Вільшина розпитував про тебе, — додала Юлька, обертаючись до нас. — Він знов у п’ятій палаті. Разом із Люціяном Булкою і тим маленьким паном Казьом.

— Вони постійно про тебе питають. А до речі! — згадав Мацек. — Ти нарешті можеш познайомитися з моєю Івонкою. Тобто Івонною.

— Ну нарешті! — Вона кинула Мацекові красномовний погляд, подаючи мені на привітання щупляву долоню. — Івонна. Прокляття й призначення цього огира в затісному костюмі.

— А з ким це Болек?

— Це якась студентка з Кракова, — сказав Мацек. — Болек лікував її колись від грипу, у відпустці вони почали зустрічатись. І я думаю, що щось із того вийде.

Ми нарешті ввійшли до танцювальної зали, удекорованої повітряними кульками, серпантином і маскувальною сіткою, позиченою в поблизьких казармах. Уздовж стін стояли довгі лави, вкриті скатертинами з церати, яка вдавала гаптоване полотно. Місця молодих було позначено величезним рожевим тортом із парою марципанових мустангів на вершечку. А над столом звисали на жилці два неоковирних пінопластових голуби, поєднані обручками з фольги, а також гірлянди квітів із гофрованого паперу.

— Запрошуємо до столу! — заволав трохи зачервонілий Юзек. Очевидно, що він уже встиг заникати кілька пляшок серед своєї особистої упряжі.

Усі влаштувалися на своїх місцях. Я між Мацеком і Юлькою. Навпроти Болек зі своєю таємничою шатенкою. А Рисек? Він сидів на п’ять метрів далі, сумно вдивляючись у порожню тарілку, оздоблену, як і всі інші, блакитним написом ТОВ «Разом». Дружби почали наливати гостям горілку, а Юзек у той час морочився з відеомагнітофоном. Нарешті йому поталанило підключити всі шнури, тож він заходився стукати виделкою об склянку, просячи хвилину уваги.

— Мої любі! Як ви знаєте, тесть із тещею — це не риби, часом мусять щось сказати, — усміхнувся він крізь пшеничні вуса. — Тож послухаємо все це, щоб спокійно випити собі горілки!

— Ну зажди, вдома поговоримо, — гаркнула Ванда, пурпурова, як розлючений індик.

— Що таке, Вандзю? Вже і пожартувати не можна? — захищався Юзек. — Нехай її мати щось скаже.

— Ти, матолку такий, не дери лаха з тещі на власному весіллі. Почекав би хоч із тиждень. Але де там! Якби ти мав хоч краплю сорому, то не заганяв би матір до бічної нави такими запрошеннями!

— Що там із тим записом? — допитувався Рисек, намагаючись якось залагодити суперечку.

— А власне, — підхопив Юзек. — То я врубаю і, як кажуть диктори, сердечно запрошую на перегляд.

У магнітофоні щось заскрипіло, зашуміло, й нарешті ми побачили картинку. Двоє змучених п’ятдесятирічних людей. Вона в бірюзовому жакеті, пообвішувана золотими ланцюгами, наче крутий репер із Гарлема. Він у заширокому жовтавому піджаку а-ля поліцейські з Майямі. Застигли на тлі своєї майстерні, будинку й новісінького авто.

— Любі мої, — почав тремтячим голосом батько, — настала доленосна мить, як казав Михайло Горбачов. І справді настала. Ми щасливі, що можемо поблагословити Вандзю на нову дорогу. І що нарешті вона починає нове життя. Що буде мати своє місце при чоловікові, своє мешкання, свій перукарський салон і свою лавку в костелі. А ми, батьки, тішимося, що можемо допомогти їй усього цього досягнути.