Читать «Тістечка з ягодами» онлайн - страница 10
Ізабелла Сова
— Та звісно, що пам’ятаю, — запевнила вона. — Як я могла забути людину, котра впродовж чотирьох років виїдала в мене гірчицю зі слоїка?
— А також сіль, цукор, оцет і «Нутеллу», — зізналась я.
— Я знаю. У кого ти тепер їх виїдаєш?
— Ні в кого, я живу сама.
— Ти не вийшла заміж за того, як його там…
— Ні, але ми й надалі зустрічаємось.
— Уже майже сім років, — вправно вирахувала вона. — А ти і далі живеш у тому тісному дуплі?
— Так, але відколи зробила антресолі, мені стало просторіше, — збрехала я.
— А що поза тим? Ти і далі працюєш у ФІРМІ?
— Саме обдивляюся за чимось новим.
— Тебе звільняють.
Це не скидалося на запитання.
— Наразі тільки відпустка, але це починає мене трохи засмучувати. Тому я хотіла би з кимось поговорити. З кимось класним.
— Тобто зі мною? — здивувалася вона.
— Нам завжди так гарно балакалося.
— Так, цілих три роки тому, — присадила мене Ілона. — А тепер? Тепер я маю нового психотерапевта й напружений графік. У принципі я могла б тебе втиснути між двадцятим і двадцять першим. Тебе влаштовує?
Я пообіцяла подумати і дати їй знати впродовж найближчих двадцяти чотирьох годин. А тим часом спробую ще пошпортатись у задніх шухлядках. Дивна річ. Коли людині двадцять, вона мріє про те, щоб утекти на безлюдний острів. Вона мріє про краплю спокою, віддалік від зграї, що заповнює кожен закуток винайнятої хати, спить у її лазничці й виїдає ласощі, сховані у шафі. А потім усе несподівано вщухає. Ніхто не заходить зненацька. Не витягає до кнайпи за п’ятнадцять дванадцята ночі. І не телефонує. Хоча трапляються винятки.
— Слухаю, — сказала я з надією в голосі.
— Я хотів довідатись, як ти даєш собі раду з тим стресом, а окрім того…
— Не знаю, — перебила я, — чи склала б я ФІРМОВИЙ ТЕСТ НА ПОДОЛАННЯ СКРУТНИХ СИТУАЦІЙ твого авторства, але наразі ще жива. Мені приємно, що ти дзвониш, Бартеку.
— Ягодо, я не озивався раніше, бо вирішив дати тобі час на роздуми. Хотів, щоб ти в усьому розібралася.
— Я не мій тато, але дякую за гарні наміри.
— А стосовно тієї купи, то… — він якийсь час добирав відповідні слова, — я не міг учинити інакше. Бо ж не можна було йти на конфронтацію з Агатою. Краще, коли хоч хтось із нас матиме постійну роботу.
Набагато краще. Бо, як стверджує його мамуня, романтичні поривання чудово виглядають у мексиканських серіалах, але не в польській економічній депресії.
— Що ти тепер робитимеш? — поцікавився він.
— Маю кілька ідей. — «Наприклад, паразитичний спосіб життя. Якщо знайду відповідну жертву». — Наразі зважую різні варіанти.
— Ти могла б переїхати до мене… — почав він.
— Гм…
— …але це, мабуть, не найліпша думка. Переїжджаючи зараз, ти чинила б за примусом. Ну, розумієш, фінансові проблеми й таке інше.
— Власне.
— Бо ж ми обоє вирішили, що в наших стосунках не буде таких ситуацій. Нічого намус. Ми тільки тоді зможемо збудувати щось справжнє, коли кожен із партнерів матиме шанси на повний розвиток. Коли замість принуки буде свобода й самореалізація…