Читать «Беладонна. Любовний роман 20-х років» онлайн - страница 395

Він бродив по вулиці й несподівано зупинявся.

— І звідкіля взялись у мене хвастощі? Що я їм учора говорив?!. Адже сьогодні, тепер, як і раніше, в мене не бувало і нема думок хвалитися собою.

Так минув день. Огида до вчорашнього, свідомість своєї провини поволі стали повертати його пам'ять до покинутої сім'ї. Хотілося йому, закаляному, спочити на іншій думці: хотілося йому стати поруч своїх дітей.

XXIX

Надворі лютила хуга.

Максим і Ларивон уперлися лобами в шибки і стежили, у пітьмі, за рухом сніжинок.

Олена сиділа біля комина, упершись кулаками в підборіддя.

В кімнаті було тихо, так тихо, як і всі дні по тій ночі, коли Радивон не повернувся додому.

Нарешті Максим плигнув із лутки й турнув стільця, що, падаючи, збудив тишу.

Олена здригнула і встала.

— Діти, час спати!

У її голосі, у звичайних словах, бринів одчай, покірність.

Максим запитав:

— А тато і сю ніч не повернеться додому?

— Ні, сину. Він поїхав надовго.

Вона заплакала.

— То він листа пришле нам?

— Не знаю… лягайте спати.

Останній час діти ніби почали підозрювати нелад у їх родині і настирливо розпитували про батька. Вони втратили свою життєрадісність, принишкли й інколи, дивлячись на Оленині сльози, залізали за шафу і там тихо скиглили. Доводилось брехати. Та й що сказати їм правдивого? Олена сама ще нічого не знала. За сльозами, у горі, вона ще не подумала, як надалі упорядкує своє покалічене життя.

— Мамо, а може б, ти пішла в раду… Там мусять знати, коли він повернеться.

Раптом постукало у вхідні двері. Діти насторожились.

Увійшов Радивон.

— Драстуйте!.. Драстуйте, мої любі!

Максим і Ларивон кинулись йому назустріч.

— Приїхав!.. Приїхав!

Він обняв їх за голови й міцно поцілував.

— Ну, як ви?..

Йому пересікло: що говорити далі?

Олена мовчала.

Чого він прийшов?

Він ніби помітив це німе запитання і, розгублений, поспішив сісти на стілець.

Ларивон зразу ж зліз йому на коліна й важно сказав:

— Бач, мамо, я ж говорив, що тато повернеться сьогодні.

Радивон заглянув йому в очі.

— Як це ти знав?

Той подумав і відповів із дитячою впертістю:

— Так… знав.

Олені ледве ворухнула усмішка. Вона й досі не сказала ні слова. Від цього Радивон ніяковів, бо не знав, як самому встряти в розмову.

Нарешті він звернувся до неї:

— Олено, — йому покотилася слина в горлі, — може, тобі потрібні — може, вже бракує грошей?

Це запитання проторохтіло в напруженій тиші так несподівано й неприємно, мовби в концерті вдарив хто в стару іржаву заслінку.

Справедливо — Олена нічого не відповіла.

Тоді він знову повернувся до дітей і вже більше не тривожив її ніякою розмовою. Те одне перше запитання так і облишилось недокінченим містком можливого примирення.

Пробув він дома допізна. Увесь той час він розмовляв із дітьми, побоюючись пауз, що могли б повести до якоїсь сутички з Оленою. Діти раділи нагоді вдосталь наговоритися з батьком і легковажно підтримували його інтригу. Сидячи в нього на колінах, вони розповідали йому про свої успіхи в школі, скаржились один на одного і прохали його бути безстороннім суддею в їхніх товариських справах.