Читать «Беладонна. Любовний роман 20-х років» онлайн - страница 39

Базилевич поспішав до знайомого будиночка № 22 і в вечірньому присмерку побачив вогник папіроси й якусь темну масу. Це було авто. Шофер палив цигарку і тихо висвистував якогось веселого мотивчика.

«Те саме, що й тоді, чи вже інше?» — подумав Базилевич і майже інстинктивно вгадав, що авто йому знайоме.

Він прискорив крок, відчинив високу хвіртку й перейшов через двір. Зійшов на ґанок і тихо, безгучно поторгав перші двері. Вони були незаперті. Ступив у сінці і завмер. У передпокої гудів чийсь приємний баритон, йому щось відповідала Зізі. В ту саму хвилину двері до сіней відчинились, і на освітленому порозі чітко вирізьбилась висока чоловіча постать.

Базилевич притиснувся в куток за дверима й затаїв подих. Високий мужчина ступив через поріг і вийшов на ґанок. За ним війнула широка сукня Зізі.

— Але ж ви добре знаєте цього хлопчину? — лоскотав вуха своїм баритоном голос незнайомого.

— Я ручусь за нього, Нон. Він — наш, — відповіла Зізі.

— Але ж він, ви казали, комсомолець?

— Липа, — знову відповів притишений Зізін голос. — Я добре знаю, який він комсомолець.

— Тоді, значить, спробуйте. Але пам’ятайте: головна умова — обережність…

Вони спустилися з ґанку, голоси їхні стихли. Базилевич тихо відчинив двері і пройшов просто до Зізіної кімнати.

В кімнаті стовпами стояв синій пахучий дим від цигарок. Пахло одеколоном і ще чимсь ніжним, ледве вловимим. Базилевич просто з ногами ліг на Зізіне ліжко.

«Чорти його батька знають, — міркував він над значенням тих слів, що їх тільки-но підслухав. — Певне, що балакали про мене. Але ж у чім річ?»

Він із нетерплячкою чекав повернення Зізі. Через дві хвилини вона за звичкою буревієм влетіла до кімнати і ледве не зачепила люстра. Вона з надзвичайним здивуванням втупила в нього свої очі і, здається, ніби застигла на мить від несподіванки.

— Тихесенький прийшов? Як ти зміг так непомітно пройти?

Він рвучко встав.

— Кого ти проводила?

Йому здалося, що вона трохи зніяковіла, але тільки на мить. Зразу ж оволоділа собою.

— А ти, виходить, усе бачив? Може, ти тут під ліжком лежав у мене, тихесенький?

— Не жартуй, Зізі, — з нетерплячкою сіпнувся він. — Хто він такий?

— А тебе це дуже цікавить? — загойдала вона очима. — Ну, знай, що це мій наречений.

— Ну, наречений?.. — непевно протяг Базилевич.

— А ти що, не віриш, тихесенький? І не вір, не треба. Брешу я. Звичайний «гість», тільки…

Базилевич кинувся:

— Тільки що?..

— Тільки… найбільше він мені подобається. Люблю — справжній мужчина, краса! Хе!..

Він здригнувся від болю й хвилювання, що стиснуло серце в одну невеличку грудку. А вона сласно зігнулася й ніби в утомі потяглася всім тілом, її золоте волосся мінилось, палахкотіло полум'ям.

— І знаєш, Волінько, я з нього навіть грошей не беру. Ми, знаєш, не з усіх беремо.

Базилевич скипів, але погасив у собі своє поривання й холодно, стримано підвівся.

— Я, Зізі, не втручаюсь до твоїх фінансових справ, і це цілком твоє діло, чи береш ти з нього гроші, чи ні, але… що це за такі таємні слова про хлопчину-комсомольця, які я тільки-но чув у сінях від твого гостя чи… нареченого?