Читать «Беладонна. Любовний роман 20-х років» онлайн - страница 28

Олесь Васильович Донченко

Чернець узяв його під руку й застукав перед собою ціпком.

Звернули з головної вулиці, перейшли через порожній базарний майдан. Пішли тихі перевулки з ветхими одноповерховими будиночками. Крізь щілини в віконницях пробивалося де-не-де скупе світло й падало стьожками на нерівний у вибоїнах тротуар.

— Туди к чорту, понесла мене нечиста сила сюди, — подумав Базилевич. — Тут пограбують, уб'ють — ніхто й не гавкне.

Він уже навіть міркував над тим, чи не повернутись назад у добрий час, але чернець спинився біля якихось високих залізних воріт.

«Провулок Радості й перемоги, буд. № 22», — прочитав Базилевич напис на тьмяному ліхтарі, що висів на розі будинку.

«Ну, дійсно, — радість, перемога!» — подумав він і позирнув на глухі високі паркани й присадкуваті сліпі будівлі. І тут побачив, що чернець прихилився до воріт і схлипує. Схлипує важко, слізно, як мала дитина, і плечі його раз у раз здригаються.

— Ей, ви… як вас? Що з вами? — поклав йому руку на плече Базилевич.

Чернець повернув своє темне заросле обличчя, на якому чорніли два великі округлі п’ятаки — очі.

— Сину мій, ти не думай… не подумай, що я, може, п’яний, що по п’яному своєму ділі плачу. Пече мене, ось тутечки коло серця в’ється п’явкою. До кого веду тебе? До тієї, що, може, моєму серцю найвеселіша… Ти поглянь на мене: хіба ж я старий? Серце в мене ще молоде, сину мій. А, будь я проклятий, тричі проклятий, анафема! — Він зірвав з голови шапку й кинув її об землю.

— Та чого ви, що ви комедію граєте? Ведіть уже, чи що… Чи ви, може, так — на арапа взяли… то в нас розмова буде інша, — розсердився Базилевич.

Чернець збуджено, схвильовано казав:

— Не сердься, сину мій, стривай хвилинку, поведу зараз. Послухай мене… Я не п’яний, ні, сину мій. Проклятий, анафема — ось хто я. Оце веду тебе, а думаєш, я правду сказав тобі, що віддячити за пиво хочу, за вечерю? Не вір, сину мій, брешу я тобі, брешу. За сотку тебе веду, за півпляшки білої тебе веду. Пропащий я — оце істина. А вона, голубка моя чиста, мені за кожного гостя на біленьку дає, на півпляшечки. Анафема, душу продаю, душу, сину мій!

Базилевич зробив із нетерплячкою рух, ніби йому набридло слухати таку дурницю. Чернець помітив це і ще з більшою хапливістю зашепотів, ніби боячись, що Базилевич не дослухає його до кінця й піде:

— А хто винен, сину мій, хто винен, що божий чоловік, чернець Феодосій, зробився п'яницею? Хто винен? Вони, більшаки, — ось хто. Хіба для них чернець — людина? Для них чернець — ніщо, хахоньки можна над ним справляти! А як здивовано дивляться вони вслід ченцеві, наче це якесь одоробло, страхопуд, що прийшов звідкілясь, з городу. Анафема, тричі анафема! — Він високо підніс руку і потрусив нею в себе над головою.

Базилевич мовчав. І раптом грубо й нервово сказав:

— Ну, веди вже швидше! Де вона?

Чернець задріботів, підняв шапку, струсив із неї сніг і відкрив хвіртку.

— Тут. Ми вже прийшли. Ти, сину мій, те… прости мене, коли я, може, тут тобі що таке сказав… Пече мене, — бурмотів чернець, коли обоє зійшли на невисокий ґанок.