Читать «Беладонна. Любовний роман 20-х років» онлайн - страница 22

— Навіщо ж даремно дратувати себе, коли однаково нічого не буде?..

Знову стріпнулись вії і знову впали, і в куточках губ зворушливо тремтять, як шелехи, недоказані слова. Він узяв її за руку і нестримно запитав:

— Навіщо ви так кажете?.. Чому ж, чому… не буде?

Смуток не сходить із її обличчя.

— Як вас звати?

— Микола.

— Микола, Коля. Мене — Соня Бондар. Ну, от і все. А тепер прощайте… чи, може?..

— До побачення? — перехопив Коля. — Звичайно, звичайно, лише до побачення.

— Ну, тоді до побачення. Наші вже збираються.

Вона рвучко, по-хлоп'ячому, простягла йому маленьку, але тверду, грубу руку. Якась буйна радість раптом опановує Колю. Він не випускає її пальців і піднесено, аж занадто голосно каже:

— Е, ні, так усе ж таки не годиться… Соню! Де ж ми побачимося ще?

Вона хвилинку думає, морщить лоба, гладить оксамитом своїх очей.

— Знаєте педтехнікум? Ну от, увечері й приходьте. Я в жіночому житлогуртку.

От її вже нема, вона вже пішла, а Коля все бачить її темні очі і це дивне, надзвичайне кам'яне підборіддя.

IV

Зранку Базилевич посварився з дружиною. Вона впала на канапу, вигукуючи образливі слова, а він грюкнув дверима і, не снідавши, побіг на службу. Він служив в одній центральній торговельній установі й одночасно вчивсь у вузі. Навчання було погане, бо весь час однімала служба в установі.

Сьогодні, певне, був день неприємностей. Чергова сварка з дружиною і… осередок. Ах, цей осередок!

Базилевич старанно пригадує всі подробиці, як і що сказав йому секретар, і чуття обурення все більше й більше примушує пульсувати у скронях кров.

Так, секретар осередку просто сказав: «Ти, Базилевичу, інтелігентик, звичайний інтелігентик. І потім — відрив від осередкової роботи…»

Він і раніш чув це слово, але ніколи не обурювався, коли його хтось так називав. Це слово просто не справляло на Базилевича жодного враження. Тепер же дивно, воно ошпарило його, вразило в саме серце, але зовсім з іншого боку. Він не заперечував, не жалкував.

— Ти кажеш, що я інтелігентик, — майже голосно розмовляє Базилевич сам із собою, — так, ти цілком маєш рацію: я — інтелігент. А ти хто? — місить він у думці ногами секретаря. — Хто ти, відповідай? Жидлик! Кацавейчик! І от я повинен коритися якомусь Аврумові?

Презирство клекоче у нього в грудях. О, як він зараз ненавидить їх усіх, як він зараз зневажає всіх членів осередку! Як шипить на його вустах це слово «жидлик»!

— І правда, — кипить він, — правда, дійсно — жидлик! Всі ж вони жидлики!

Це був вибух люті, люті безсилої, зі слиною на вустах, тієї захованої люті, з якою вбійник, що підкрався ззаду, б'є свою жертву ножем у спину. Це вже була ненависть не до «жидликів», а до комсомолу, і, мабуть, сам Базилевич знав це, але глибоко таїв у собі і ненависть, і цю думку. Він хотів лишитися в комсомолі, боявся виключення, бо це могло кепсько відбитися на його службовому стані та й в армії… хто його знає як… Коли буде комсомольцем та пролізе якось до партії, то і в армії буде згодом якимось начальничком. А на той же рік уже, певне, ніякої відстрочки не буде — доведеться йти…