Читать «Беладонна. Любовний роман 20-х років» онлайн - страница 13

— Прощай, Колю! Прощай!

Востаннє цілує Наталя. Останнє стискання рук. Скільки їх є тут — комсомольців! Перон живий — він ворушиться, метушиться. «Бов, бов!» — два рази. Вже й сюрчок просюрчав там десь біля паровоза.

— Колю, пиши!

Здригнулись колеса, зацокали на стрілках. Здригнувся перон, побіг. І враз став. Тихо-тихо закрутилась голова в Наталі. Вона вже давно приготувалася до цих проводів, у думці давно звикла до них, але чомусь так болісно стиснулось серце і душать сльози.

— Нічого, дурниця. Це просто так… схвилювалась, хвилинне це. Адже ж Червона армія — школа. Сама ж учора писала плаката.

Вона каже це і ні до кого не звертається. Вона сказала так сама собі і дуже дивується, коли хтось біля неї відповідає їй:

— Ну, звичайно. Та й хіба ж це навіки, чи що? Не один Коля — скільки їх поїхало сьогодні!

Ах, це — Базилевич, Володька. Значить, вона сказала свою думку вголос. Так, так, не всі, значить, поїхали — ось він тут, лишився. Йому — аж на той рік. І, ніби впіймавши її думку, він знову сказав:

— Мені теж на той рік. У цьому році відстрочка до закінчення вузу.

Він трохи помовчав і додав:

— Я в медичній галузі. Хотів до сільгоспу, та… ну його к чорту, воловодься потім із гречками та з плугами! Хай дурніші допомагають дядькам хвости волам крутити.

Наталя відчуває, як міцно він її взяв під руку. Великі сірі очі раптом наблизились до її обличчя. Щось нове читає в них Наталя. Ні, це вже не той комсомолець Базилевич, якого вона так добре знала. У того були завжди сумні байдужі овечі очі. А в цього не очі — два довгі гострі шила! Чому це? Що він їй каже таке? А, хіба цікаво? Коля поїхав. От це — головне.

Їй ні про віщо не хочеться думати. Якась апатія опановує всю істоту. Проводи комсомольців, перон, Коля — все пропливло, змішалось. Раптом нова думка: вона згадала ту білу, сріблясту павутину, що повисла на Колиному кепі.

«Бов, бов!» — ударив станційний дзвін, і ось уже Коля шле їй рукою привіт із вагонного вікна. А на кепі в нього велика срібляста павутина.

— Ах, осінь, — згадує Наталя. Осіння павутина, бабине літо!

Павутинка. Наталя так її пам’ятає, до болю. Яка маленька риска, а от же, впала в вічі — не забудеш. Знову все пливе в голові, туманіє.

«А от обличчя Колиного ніяк не пригадаю зараз, не можу уявити», — думає. Павутинка знову випливає перед очі, блищить на Колиному кепі.

Тьфу, знову вона!..

Наталя почуває, що Базилевич її кудись веде. Ах, так — вулиці, брук, трамваї. Додому.

— Наталю, Талочко!

Вона ніби прокидається: Що ти хочеш, Володько? Талочко, ти сумуєш? Ну чому, скажи? Все про Колю думаєш?