Читать «Вітер часу» онлайн - страница 2

Влад Наслунга

– Запізно, – відповів син, – ми хотіли б до обіду, годині о другій, принесемо дещо.

– У мене усе є, приходьте самі. Вітання Марго, – згадав Володимир Іванович про невістку. – А Іван та Мар’я не телефонували?

Це дорослі онуки Володимира Івановича.

– Іван телефонував, наразі збирається до Мар’ї на Різдво.

– Ну, гаразд, приходьте, – повторив Володимир Іванович.

Відпочивши з півгодини, Володимир Іванович зварив собі гречану кашу, випив ліки і сів вечеряти. Одночасно він неуважно дивився телевізор, думаючи зовсім про інше. Останнім часом його почали непокоїти спогади про минуле, коли він працював у різних краях колишнього Союзу і навіть за кордоном. Не те щоб йому подобалась політична система тих часів, просто він був молодим, здоровим, а, головне, робота йшла не так, як тепер, країна мала потребу в урані і не жалкувала грошей на пошуки і розвідку родовищ.

Отже, він вирішив написати щось про ті часи: спогади, повість або навіть роман, якщо вийде. Коли він розповідав про минуле, онук Іван казав йому: «Пиши, діду, мемуари». Однак Володимир Іванович не надавав його словам значення. «Мабуть, я дошкуляю йому своїми розповідями», – думав він. Але тепер, коли Іван десь в чужих країнах, розповідати нема кому, не сину ж з невісткою, їм самим вже під п’ятдесят, можуть своє розповісти кому завгодно.

«Завтра день неробочий, зранку і почну свої «мемуари», – вирішив він.

ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ ПИШЕ МЕМУАРИ

Спав Володимир Іванович поганенько, в голову лізли думки – з чого почати мемуари, що обрати. За сімдесят п’ять років життя було, що згадати, але він хотів написати, як шукали потрібний країні уран, тому що розумів: більше такого вже не буде, хай старі згадають, а молоді довідаються, як це було. Прокинувшись, він зрозумів, що треба написати про його роботу в Середній Азії, в пустелі Кизилкум. Він там працював декілька років у різних геологічних експедиціях, але особливо запам’ятались йому пошуки урану в горах Каратау.

Коли його призначили в пошукову експедицію в районі Каратау, вже діяла залізниця Навої – Учкудук. Діставшись в Навої з Ташкенту, де було управління Об’єднання, він пересів на учкудуцький потяг і за декілька годин зійшов на потрібному йому роз’їзді. Навкруги простягалася сива пустеля, що деінде поросла сухими кущиками колючої трави, на заході і північному сході на обрії виднілись невеликі чорні гірки. Роз’їзд являв собою декілька глинобитних хатинок з пласкими покрівлями, біля них бігали замурзані діти. Володимир Іванович, якого усі тоді називали просто Володєю, тому що йому було тільки двадцять чотири роки, знав, що на роз’їзд приїздять водовозки, які набирають воду із свердловини і возять її в селище геологічної експедиції. Він сів біля будки стрілочника і став чекати. За півгодини до нього під’їхала водовозка.

– Ти, мабуть, в експедицію? Начальник наказав тебе прихопити, отримали радіограму з Ташкенту, – відчинивши дверцята машини, сказав водій.

Подивившись на потьоки води на цистерні водовозки, якою служив звичайний молоковоз з написом «Молоко», він зрозумів, що водій вже залив воду і можна їхати.