Читать «Де немає Бога» онлайн - страница 233

24 березня 2010-го 6 років, 10 місяців і 13 днів до 51-го Супербоулу

Про батькову передсмертну записку Брендон дізнався в неділю, 21 березня, на другий день після похорону, проте тітка Деббі ще три дні ховала від нього листа й віддала його лише 24 березня по обіді, після того як їй зателефонував шкільний психолог і запевнив, що хлопець готовий прочитати батькове послання. Віддаючи племіннику списані нерівними друкованими літерами аркуші А4, Деббі Бартон мала такий вигляд, ніби от-от знепритомніє.

— Якщо хочеш, я посиджу з тобою, — огрядна афроамериканка говорила, начеб із застряглою в горлі шкарпеткою. — Можу навіть їх прочитати.

— Я вмію читати, — відрубав Брендон.

— Як скажеш, добре, все гаразд, просто… ти просто знай, що я поряд.

Задкуючи, Деббі вийшла з кімнати й обережно причинила за собою двері. Брендон скочив з ліжка і, затиснувши аркуші в долоні, заходився міряти кроками кімнату. На вилицях напнулися жовна, губи немовби склеїлися, проте непоступливо-ображений вираз обличчя поволі збігав, змінюючись на збентеження в очах. Не знайшовши собі місця, хлопець вилетів з кімнати, гупаючи, збіг дерев’яними сходами на перший поверх і вийшов на заднє подвір’я. Деббі Бартон навшпиньки прокралася за ним і, щоби бачити племінника крізь вікно, зупинилася у проході між вітальнею та кухнею.

Темне тісто хмар затуляло небо й обдавало вологим теплом. Брендон шумно вдихнув, наче смакуючи запах іще не вигорілої на сонці трави, а тоді сів у крісло, в якому сидів під час останньої розмови з батьком. Упродовж кількох хвилин, вистукуючи босою ступнею по облуплених дошках, він довгим, пильним поглядом вивчав тріщини в дерев’яних перилах на терасі. Зрештою згорбився, розгладив аркуші на коліні та, насупившись, почав читати.

Син

Я тебе люблю

Не пам’ятаю, коли востаннє це тобі казав, але я тебе дуже люблю.

Мені сумно, що так усе вийшло. Мій старий був засранцем, і я не хотів буть засранцем як він, але, мабудь, став іще поганішим гівнюком. Пробач мене.

Тобі, мабудь, цікаво, нащо я таке зробив із собою??

Чуєш, пробач за те, що я зробив… Мені нема заради чого жити. Про тебе подбає тітка Деббі, а я… Останнім часом я часто про це думав. Ну про смерть. Знаєш, я не вірю що нас там щось жде. Думаю це так — КЛАЦ! — і все, і темно, і більше нічого, ти просто вмер… Це почалося, коли твоя мамка звалила від нас. Воно ніби як потемніло все, і я відчув, що все сидить у печінках… ну робота там, і взагалі життя… і якийсь час я ще тримався, типу все ОК, особливо, коли ти звонив мені на вишку, і ми розмовляли, це помагало, Бі-Ті! але потім приїзжав додому і бачив, як ти віддаляєшься, і це мене дико харило. Я не хотів покидати тебе і їхати на роботу, а коли зміна кінчалася, не хотів вертатися додому, бо знав, що ти закриєшься в своїй кімнаті й за весь час, що я просижу дома, згадаєш про мене макс. два рази…

Тільки не винувать себе. Навіть не здумай. Якби я знав, що можу щось поміняти, я б міняв, чесно! але я знаю, що вже пізно.

Я думав про те, що ти мені казав. Ну про корнербеків в НФЛ. Про те, як туди важко потрапити… А пам’ятаєш, як тобі було шість, і я пасував тобі на задньому дворі??. Я вмів гарно закручувати, але спррочатку боявся тебе вдарити і типу легенько так накидав. Ти відразу почав ловити. Чорт! М’яч був удвічі більший за твою голову, проте ти не боявся, не зажмурювався, і тоді я почав закручувати — сильніше, сильніше! а ти все одно ловив. Ловив і ловив! Ловив і ловив!