Читать «Де немає Бога» онлайн - страница 214

— Що з тобою?

— Усе гаразд. — Анна дивилася не на Ольгу, а на буфет із тістечками.

— Справді?

Ольга працювала в кав’ярні Янголів лише трохи більше за місяць, хоча познайомилися жінки ще на початку зими, невдовзі після того, як Влад пішов на війну, а Анна долучилася до волонтерського руху. Ольчин чоловік був військовим, і вона ще в червні 2014-го організувала волонтерську групу «Допомога армії», якій після від’їзду Влада Анна щомісяця жертвувала не менше як тисячу гривень. Вони з Ольгою зблизилися, а місяць тому, коли хлопець, що працював у «Янголів» баристом, переїхав до Києва, Ольга зголосилася допомагати в кав’ярні. На той час кав’ярня стала для волонтерок із «Допомоги» чимось на кшталт штаб-квартири, Анна навіть встановила сейф, у якому вони зберігали зібрані пожертви.

— Абсолютно, — відрізала Анна.

На Олиному лобі зібралися зморшки — із тону відповіді було зрозуміло, що все якраз навпаки: абсолютно не гаразд, — а потім очі враз розширилися:

— Щось із Владом?

— Та ні! — Анна розсердилася. — Кажу ж, усе гаразд!

Ольга пересмикнула плечима. Анна присіла за столик у куті, якийсь час нервово м’яла в руках ручки наплічної сумки.

— Я тут подумала… — зрештою озвалася, — ти коли завтра виходиш?

Ольга — просто, щоби чимось зайняти руки, — водила сухою ганчіркою по прилавку.

— Як завжди, о восьмій.

— Не хочеш узяти вихідний?

— М-м… — Її брови піднялися. — Ну та хто б не хотів.

— Ти його маєш, — аж надто поспіхом, наче слова обпікали їй горло, сказала Анна. — Я вийду завтра замість тебе. На весь день.

Двері відчинилися, і до кав’ярні ступила жінка із хлопчиком років шести. Малий узяв морозиво, жінка замовила лате.

Анна почекала, доки вони вийдуть, і вдавано недбалим тоном додала:

— Сьогодні теж можеш бути вільною.

Ольга втупилася в неї. Щось трапилося, без сумнівів, скоїлося щось дуже недобре, проте вона розуміла, що випитувати марно. Вже знімаючи фартух, мовила:

— Заходив Нестор.

— Який Нестор? — не зрозуміла Анна.

— Леоненко. — «Господи, Анно, отямся». — Наш конкурент з іншого боку майдану.

— А, Нестор. — Анна розгублено кліпала й упродовж секунди чи двох після відповіді все ще не розуміла, про кого йдеться. Зрештою згадала: сорокап’ятирічний Леоненко був власником велокав’ярні, яку ставив навпроти кінотеатру «Україна», не далі як за півсотні метрів від «Кутка Янголів». — І що?

— Приніс п’ятсот доларів.

Нервовий, зацькований погляд загострився і прилип до Олиного лиця.

— Ти зараз жартуєш.

— Не жартую, хоча, як і ти, здивувалася. Він почув, що ми збираємо на шоломи для армії, і приніс. Я доклала до тих, що в сейфі.

Навіть із відстані кількох метрів Ольга Данко зауважила, як напружилися Аннині вилиці та як погляд метнувся до кутка, в якому позад шафки, заповненої мішечками із різними сортами кави, стояв вогнетривкий сейф.

— А скільки там уже?

— Двадцять три, може, двадцять три з половиною. Перерахувати?

— Не треба. Потім.

— Там десь на сто п’ятдесят шоломів. Хлопці телефонували сьогодні, говорили, що в четвер зранку завезуть. Єдине: ми сподівалися, що всі сто п’ятдесят будуть Ей-Сі-Ейч, а вони везуть частину німецьких. — Ольга підглянула в залишену під прилавком нотатку: — Shubert M826. Але це на краще: по-перше, «шуберти» вважають найкрутішими в Європі, а може, й у світі; а по-друге, ціна така сама — чотири тисячі гривень за штуку, от тільки… — вона підняла палець і всміхнулася, — для «шубертів» це вже з «бородами».