Читать «Де немає Бога» онлайн - страница 16

— Я говорив із ним… е… щойно. — Казарін помовчав. — Він за годину вилітає до Москви. Полетить «Аерофлотом». Я, власне, тому й телефоную.

Єгор бовкнув:

— Ага. — Хоча насправді не розумів, до чого хилить директор.

— Я хочу, щоб ти полетів до Пекіна, — правив далі Казарін, — поведеш Юрин літак до Москви. Другим пілотом у нього Бутинєц, ви ж колись працювали разом.

Парамонов протиснув крізь викривлені губи безгучне «бля», а тоді запитав:

— А хто полетить замість мене з Дубая?

— Скуратов. Він уже вирушив.

— До Дубая?

— Ні, бляха, до Марса! Звісно, до Дубая! Десять хвилин тому вилетів із Шереметьєво.

— А не можна було послати Скуратова до Пекіна?

— Не можна було. Скуратов жодного разу не літав до Пекіна. Він не знає аеропорту. А ще в нього малий наліт на 777-му, годин двісті, по-моєму.

Парамонов зморщив носа. Маячня! Для успішного вильоту не потрібно ідеально знати аеропорт, це ж не посадка! І наліт на 777-му нізвідки не візьметься, якщо не літати на 777-му. Крім того, є Бутинєц, він два роки літав із Космаковим і добре знає аеропорт! Проте чоловік знав, що сперечатися марно.

— Яка тобі різниця, Єгоре? — трохи роздратовано продовжив директор. — Це на раз. Ти однаково цілий день мав відсиджуватися в Дубаї. Полетиш до Пекіна, виспишся, а потім поведеш 777-й до Москви. Які проблеми?

Настрій у Парамонова безповоротно зіпсувався. Замість шезлонга на даху п’ятизіркового готелю півдня трястися в літаку над Центральною Азією? Ну та звісно: які, бляха, проблеми?

— Ніяких, — буркнув він.

Про ще один «заїзд» із азіаткою можна забути.

— От і чудово.

— Коли я вилітаю?

— Об 11:55. «Altair Air», рейс 341. Третій термінал. Тобі забронювали квиток у першому класі. Будеш у Пекіні близько півночі.

— Добре.

— У тебе менш як півтори години. Не розслабляйся.

І Казарін розірвав зв’язок.

Парамонов повернувся до дівчини. Вона усміхалася, соваючи ніжкою по простирадлу, проте усмішка зів’яла, щойно повія розгледіла вираз його обличчя.

— Тобі треба піти, — захриплим голосом промовив пілот.

— А, о’кей.

— Ні, ти не подумай. Мене викликають до Пекіна. Це терміново. Літак через годину. Вибачай.

— Усе гаразд, розумію.

— Можеш, якщо хочеш, сходити в душ.

— Ні, я піду.

Парамонов обійшов навкруг ліжка, шукаючи труси. Дівчина висковзнула з-під ковдри, підібрала з підлоги сукенку, стала спиною до пілота й почала одягати її через голову. Чоловік зупинився, замилувавшись її грудьми. Чорт, як же жаль, що треба летіти.

— Що? — запитала повія, помітивши його погляд.

— Ти казашка?

— Ні.

— Китаянка?

Блиснули міцні рівні зуби.

— Не скажу.

«Ну й хрін з тобою», — вирішив Парамонов. Його труси якогось дідька лежали під ліжком, і він поліз їх діставати.

— Зате ти — росіянин. — Повія тицьнула в нього пальцем. Тон у неї був не те щоби зневажливий, а радше насмішкуватий. Кутики тонких губ ледь задиралися.

Стоячи навколішки біля ліжка та притримуючи рукою рушник, Єгор лише знизав плечима. «А ти — просто повія», — трохи ображено подумав він.

Дівчина захопила з тумбочки сумочку та пройшла до виходу. Парамонов скинув рушник, швидко надягнув труси та пішов за нею. Це мало дивний вигляд — проводжати повію, — проте пілот досі не спромігся пригадати, чи він платив, а зважаючи, як його обслужили, не хотів видатися невдячним. Може, він розрахувався із сутенером ще в ресторані? Але чому не пам’ятає цього? У будь-якому разі він не міг узяти її на цілу ніч. Це ж бісова купа грошей! Просто не міг!