Читать «Монгольськими шляхами (вибране)» онлайн - страница 72

Думка виявилася хоч і не дуже приємною, але рятівною і це дозволило мені додивитися оперу до кінця, потім довго стоячи аплодувати артистам і, чинно, благородно, разом з усіма, вже, майже, зовсім своїм, покинути гостинне приміщення театру.

На мій подив водій вже чекав на мене в обумовленому місці, сидячи навпочіпки біля підніжки машини, мирно посмоктуючи свою мікроскопічну люльку з довжелезним мундштуком. Він знав про мій намір відвідати театр, але до моїх захоплених відгуків віднісся недовірливо. Не підозрюючи, що доводиться складати іспит на лояльність, я детально розповів лібрето, як сам його зрозумів. У моїй розповіді були деякі неточності, але іспит був складений. Водій мій, як виявилося, був ще й народним співаком і знав не лише лібрето. Спочатку заспівав декілька арій він, потім за справу взявся я обрушивши на бідну голову водія увесь відомий мені репертуар українських народних пісень. Ну, словом, співали ми всю дорогу, – весь вечір, всю ніч, увесь ранок і розсталися невдоволені тим, що дорога виявилася занадто короткою…

Поки я вдавався до спогадів, за вагонним вікном стемніло. Цей термін «стемніло» нічого не скаже тому, хто не бачив монгольської ночі. Це не просто темрява. Це первозданний морок. Так темно, напевно, було лише тоді, коли світла взагалі ще не було. Пам'ятаю, як ця темрява огорнула нас, тільки-но ми перетнули кордон. Ми їхали в останньому, вісімнадцятому вагоні. Єдиною нашою розвагою впродовж п'яти діб було проведення часу з цигаркою біля «телевізора» – віконця в дверях заднього тамбура. На стандартне жартівливе питання

– «Ну, що там сьогодні показують» стандартна жартівлива відповідь

– «Та знову Юрій Сенкевич, кіноподорожі»… А якщо справа відбувається увечері або вночі, додається ще

– «А чому чорно – білий»? Відповідь

– «та щось зіпсувався – послали за майстром, обіцяв вранці прийти». Так от, поки їхали, навіть крізь сибірську тайгу вночі, «телевізор» все одно «показував»… То вогник, то заграва – небо все одно ніколи абсолютно чорним не було…

І ось яскраво освітлена арка митного поста в Наушках спливає, поступово розчиняючись в мороці ночі і, нарешті, ховається за поворотом. Тепер все світло всесвіту зосередилось в декількох вогниках сигарет. Морок багатогодинний і абсолютний…

Ось і зараз, як тоді. Рух припинився, просто хтось погойдує вагон, та ритмічно стукає молотком по колесам. Переді мною на протилежній стінці, під трафарет намальований червоний чобіт, перекреслений косим синім хрестом. Чобіт зображений з «гармошкою», як прийнято носити по монгольській моді. Цей символ, на думку залізничної адміністрації, повинен попереджати тих, у кого з грамотою стосунки не налагоджені, що в чоботях лежати на сидінні заборонено. На сидінні під символом лежить монгол в чоботях. За столиком праворуч від мене сидить інший монгол, його брудні чоботи стоять на протилежному сидінні, над ними та ж символіка… Закон є закон, а життя є життя…