Читать «Свята Марійка» онлайн - страница 3

Але Христя помилилась, цього разу усе було по-іншому. Вже за тиждень мамин новий чоловік переїхав жити до них у квартиру, привіз із собою речі. Наступного ж дня він взявся за капітальний ремонт, потім закупив нові меблі…

Мама розквітала на очах. Тепер вона чи не щодня одягала до школи нову блузку; сукні, чобітки, пальта, білизна, косметика – усе нове й найкраще: вітчим Христі був заможною людиною. І Христя теж мала багато обновок. Хоча й раніше вони з мамою жили не бідно, але відтоді, як із ними оселився дядько Славко, життя стало просто казковим! Мама більше не вела уроків, вона залишила собі тільки години танців і ходила в школу не для заробітку, а більше – для розваги.

І раптом…

– Христю, я маю із тобою серйозно поговорити, – мама була чимось дуже стурбована.

– Слухаю, мамусю. – «Хоч би не сталося того ж, що й раніше», – подумалось.

– Розумієш… Ти вже велика дівчинка, Христю… Я хочу про щось у тебе попросити, про щось дуже-дуже важливе, послухай мене уважно.

– Мамо, я все розумію, і що б не сталося, я все для тебе зроблю.

– Христю, тобі уже майже чотирнадцять років, – мама чомусь погляд відводила убік і міцно-міцно стискала руки, яскраво-червоним манікюром аж різала собі долоні.

– Слухаю. Не хвилюйся, мамо, я тебе дуже люблю, кажи.

– Любиш?

– Люблю, – повторила Христя.

– Ти скоро станеш геть дорослою, і тоді я залишуся сама…

– А дядько Славко?

– Він мене покине, як і всі інші, щойно дізнається, що я не зможу народити йому дитину.

– Тоді… Я тебе ніколи не покину, мамо!

– А я дядькові Славкові пообіцяла, що народжу, – мовби не чула Христі мама. – Але ти ж знаєш, що я не можу.

– Ти не переймайся, – Христя хотіла обійняти маму, як вона це робила безліч разів, погладити рукою по волоссю, поцілувати, заспокоїти. Але мама цього разу відсторонилась, вона подивилася на Христю неначе чужа жінка, Христя аж сахнулась.

– Пам’ятаєш, ти колись казала, що все-все для мене зробиш? Та й, власне, це через тебе я не можу більше мати дітей, бо коли тебе родила… – і мама заплакала.

Христя стояла поряд і не знала, що їй тепер робити, а ще – почувала на собі за щось велику провину.

– Мамо, як я можу зарадити? Хіба я чимось можу?…

– Можеш… – і мама відвела погляд убік. – Я пообіцяла дядькові Славкові, що народжу йому дитину, а тоді він зі мною одружиться. Тільки тоді, як у нас буде дитина, він так сказав. А я йому пообіцяла! Але… Просто знаєш, доню, дядько Славко уже був одружений, і в тому шлюбі дружина була безплідна, і тепер він хоче бути впевнений. А я не можу…

– Що ж робити, – зітхнула Христя.

– Я думала і от що вирішила: ти народиш мені дитину – від дядька Славка.

– Я?…

– Ти, – мама пильно поглянула на Христю, – я все обдумала: дядькові Славкові треба дитину, і йому байдуже, хто її народить, аби тільки дитина була його, від нього, – уточнила мама. – А ти вже можеш народити, ти здорова й зріла дівчинка. Ми нікому не скажемо, від кого ця дитина. Оскількі ти неповнолітня, то відразу ж після пологів напишеш відмову від дитини, а ми з дядьком Славком її вдочеримо, добре, доню? Ти віддаси нам дитину, і все у тебе буде, як і раніше, закінчиш школу… І я теж буду щаслива, ми з дядьком Славком одружимося.