Читать «Свята Марійка» онлайн - страница 147

– Ти справді дивна… До речі, чула: Андрійчик оженився?

– Як чудово! – посміхнулася Наталка.

– Скільки ж років він за тобою упадав! Ото вже була любив! А бач – таки знайшов для себе пару.

– Я не знаю, може, я й перед Андрієм чимось завинила…

– Облиш! До речі, чим займаєшся? Як там Денис, як Зойка?

– Зойка закінчила інститут, вийшла заміж, живуть із чоловіком за кордоном. А ми з Денисом, як продали хату, усі гроші вклали в бізнес. Потім побудували свій будинок…

– А колись ви, пам’ятаю, мали розлучатись?

– Я дуже рада, що того не сталося, бо тепер маю поряд із собою люблячого і турботливого чоловіка! Ми такі щасливі!

– Як я тобі заздрю…

Наступного ранку в селі далеко було чутно музику – то колишні однокласники святкували тридцятий рік по закінченню школи. А на могилі колишньої виховательки Лілі синіли й червоніли квіти, ще й до хреста кимось був причеплений вінок, на стрічці якого виднівся напис: «Лілі Карлівні від вихованців».

Навесні ж, на провідному тижні, односельці дивувались:

– Ти ба! Це ж треба! Справжнє чудо! Там на могилі Лілі враз зацвіли усі її тюльпани! Таки зійшлись до неї на могилу…

Продала хату

Ще сто років тому діти були пенсійним фондом своїх батьків.

Журнал «Cosmopolitan», вересень 2009

Марійка вже була стара.

Іще б хазяйнувала, так дочка все частіше наполягала:

– Продавайте, мамо, свою хату та й ідіть жити до мене. Або, як не схочете, – поселитесь у баби Рузиній квартирі – там і газ є, і вода. Нащо вам взимку мерзнути? Та й не наїжджуся до вас, немає часу та здоров’я. У місті буде краще – ви ж колись хотіли!

От послухала Марійка дочки та й вирішила: на осінь, як викопає город, таки переїжджати.

– І синові, онукам допоможете! – казала дочка. – Ігор вже рік як без роботи, а в нього сім’я! От і пригодився б від вас гостинчик!

То Марійка вже не так більше й за себе думала, як за те, аби допомогти синові й онукам.

В осінь порозвішувала на стовпах оголошення і нишком надіялася: а що як купець не знайдеться? Доведеться зимувати, щоб не розікрали добро, а тоді – весна, городи, а там знову жди осені, щоб копати картоплю.

«Може, до того часу й сподоблюся померти в своїй хаті», – думала.

Та не так сталося.

Вже за тиждень під’їхав під хату джип, вийшов звідти чоловік, видко було зразу, що міський, бо в селі так не одягаються.

Підійшов до Марійки, вона якраз курей годувала, та й питає:

– Це ви будинок продаєте?

– Еге ж, – буркнула знехотя.

– А скільки ж, бабо, хочете? – і окинув зневажливо – із цегли і аж на дві половини хату!

«Ану ж загну таку ціну, щоб відчепився!» – подумала Марійка і сказала:

– Десять тисяч!

– Гривень? – посміхнувся молодик.

– Ні, доларів! – вишкірилася й собі.

А що? Вкусив?! Вона ж мало не втричі накрутила ціну!

Бо дочка, як писали оголошення, казала: «Аби ж хоч хто зо дві тисячі дав! Добре було б, звичайно, аби п’ять, але… Хата при самому березі, магазин далеко. Як буде покупець, то ви, мамо, не дуже й торгуйтеся! Беріть, скільки даватимуть!»