Читать «Коло Елу» онлайн - страница 27

– Пам’ятаєте наші вечори, як ми тут сперечалися? Я завжди вірив, що цей день настане. – Петро в той день був у піднесеному настрої.

– Мабуть, мабуть, – видно, що батько не надто поділяв його захоплення, продовжуючи: – дай Боже, щоб воно так було, як ми всі хочемо.

Василь Захарович останнім часом дуже постарів, осунувся. Під час приходу більшовиків він продовжував працювати в лікарні. Його дуже вразила поведінка військових. Не раз він приходив додому й жалівся доньці на їхні нахабство та грубість. Поранені чи травмовані червоноармійці (здебільшого після пиятики) не зважали ні на кого, поводилися по-хамськи, обзивали медперсонал часто-густо такими словами, яких він і не чув ніколи в житті. Лікаря Микитчука, який керував лікарнею, вигнали в перші ж дні. Могло бути значно гірше. Урятувало його те, що розміняв сьомий десяток. Потім з’явився якийсь капітан, котрий не мав жодного стосунку до медицини і з цієї царини близько був знайомий тільки з формулою C2H5OH. Він любив скаржитися, як важко «руководить этим бардаком».

Ось саме в цей період і коївся найбільший хаос у лікарні. Та, на щастя, це тривало недовго. Одного дня до входу будівлі під’їхала машина й забрала капітана-п’яницю разом зі стосами документів. Більше в лікарні його ніхто не бачив. Натомість прийшов невідомий пан у цивільному. Це був височезний чоловік років сорока п’яти. За кілька днів безвладдя персонал лікарні вирішив, що старшим буде Василь Захарович. Тож гість насамперед завітав у його кабінет.

– Сенеев Петр Иванович, – чоловік простягнув руку для привітання.

– Василь Захарович, – своєю чергою відрекомендувався. – Лікар.

– Будем работать вместе. Меня сюда откомандировали, – почав Петро Іванович. Господар кабінету подумки продовжив фразу замість нього: «Руководить этим бардаком». Та гість сказав інакше: – Навести здесь порядок.

– Будемо працювати разом, – відповідь лікаря нагадувала переклад слів співрозмовника.

Та, як виявилося вже в перший день, Петро Іванович слів на вітер не кидав. Він справді прийшов наводити лад. Відбулася дуже показова для того часу історія. Василь Захарович ознайомлював Сенеєва з лікарнею, показував господарство. Вони зайшли в котрусь палату й побачили таку картину: один із трьох бійців, що там лікувалися, схопив в обійми молоду сестричку. Дівчина пручалася і намагалася вирватись із залізних лабетів пацієнта. Але ніхто й не намагався їй допомогти, товариші червоноармійця сиділи на ліжках й іржали, як коні.

– Отпусти, я сказал, – з притиском промовив Сенеєв.

Та боєць навіть уваги не звернув на його слова. Кивнув рудою головою та притиснув до себе дівчину міцніше. Те, що відбулося далі, було схоже на миттєве приборкання непокірних. Петро Іванович за секунду вже стояв біля рудого й акуратно розвів його руки. Солдат же кинувся на нього з кулаками. Однак за мить нападник лежав у кутку палати. Йому на допомогу кинулися товариші. Та Сенеєв першим же ударом знешкодив одного з них. Судячи зі звуку, йому пощастило менше, ніж ініціаторові бійки: зламана щелепа як мінімум. Очевидно, цей звук не сподобався їхньому третьому товаришеві, бо той вирішив не випробовувати долі й скромно сів на ліжко.