Читать «Київська Русь» онлайн - страница 62

Відзначаючи успіхи політики об’єднання давньоруських земель і збереження загальноруської єдності, дослідники нерідко схильні приписувати заслуги в цьому не стільки Всеволоду Ярославичу, скільки його сину Володимиру. Безумовно, Мономах відіграв значну роль у стабілізації внутрішнього становища Русі цього часу, але й Всеволод виявився на рівні вимог, яким мав відповідати глава держави. Це був високоосвічений князь, котрий турбувався про розвиток культури і освіти. При ньому в Києві були зведені собори св. Петра, св. Михаїла у Видубицькому монастирі, завершено будівництво центрального храму Печерського монастиря, засновано Андріївський жіночий монастир, відомий більше під назвою Янчин, оскільки його першою ігуменею була дочка Всеволода Янка. За свідченням літопису В. Татищева, Янка, очевидно, не без участі батька, відкрила при цьому монастирі школу для молодих дівчат, у якій “обучала писанию, також ремеслам, пению, швению и иным полезным им занятиям”.

В останні роки життя Всеволод фактично не займався державними справами, переклавши ці турботи на князівську адміністрацію. Літописець з цього приводу зазначав, що Всеволод “нача любити смыслъ уных (молодих. — П.Т.), свѣтъ творя с ними”. Нові радники великого князя дуже швидко почали зловживати своїм становищем (“начаша грабити, людей продаяти”), що викликало невдоволення серед киян. Але Всеволод уже не міг впливати на хід подій: “Сему не вѣдушу у болѣзнѣхь своихъ”.

Соціальна криза 1092 — 1093 рр. поглибилась страшною засухою, яка спричинила голод і епідемії, а також новим наступом половців, гнаних на Русь, очевидно, тією ж засухою. 13 квітня 1093 р. Всеволод Ярославич помер. У цій складній ситуації, що загрожувала у будь-який момент вилитись у народне повстання, великокняжий стіл залишився вакантним. Його міг зайняти Володимир Мономах, який прибув до вмираючого у Києві батька, але він вирішив відмовитись на користь двоюрідного брата Святополка. Навряд чи це рішення було добровільним. На його прийняття, безсумнівно, вплинули київські бояри, які були невдоволені політикою Всеволода і не бажали бачити на великокняжому столі його сина. Володимир пішов у свій Чернігів, а до Києва запросили з Турова Святополка Ізяславича.

Але у цій складній і напруженій обстановці, що вимагала об’єднання сил всіх руських князівств для відпору половцям, Святополк не виявив себе вмілим державним діячем і полководцем. Уже перше зіткнення з половцями завершилося для нього поразкою. Свідчення літопису про пораду “мужей смысленных” звернутися за допомогою до Мономаха вказує на недооцінку Святополком істинних масштабів небезпеки, що нависла над Руссю. Більш реалістично оцінював ситуацію Мономах. Він не тільки привів до Києва чернігівську дружину, а й наказав виступити з Переяслава брату Ростиславу.

На раді князів у Видубицькому монастирі виявилось, що під їх знамена стало не так уже й багато сил. Мономах вважав, що з ними навряд чи можна розраховувати на серйозний успіх, і запропонував вступити у переговори з половцями. Святополк, що керувався не тверезим розрахунком, а емоціями, наполягав на поході. Після довгих суперечок об’єднані дружини “Ярославлих внуков” все-таки виступили проти половців, однак у битві під Треполем зазнали жорстокої поразки. Рятуючись від переслідування, Володимир і Ростислав кинулися до броду через Стугну, але Ростислава затягла стугнинська трясовина.