Читать «Київська Русь» онлайн - страница 206

Зберігали давньоруські землі в епоху феодальної роздробленості і культурну єдність. Археологічні матеріали, здобуті розкопками міст і городищ, поселень і могильників — від ладозької півночі до київського півдня і від Карпат до суздальського залісся, — показують, що на Русі XII — XIII ст. матеріальна культура стає ще монолітнішою. Причому єдність спостерігається не лише в широкому асортименті виробів міського і сільського ремесла, а також і в домобудівництві, і навіть у кам’яному зодчестві. Як вважає Ю.С. Асєєв, архітектурний розвиток на Русі XII — XIII ст. йшов не тільки шляхом формування місцевих шкіл, а також і шляхом єдиного стильового напряму. До архітектури Південної Русі (київської, чернігівської і переяславської) тяжіла архітектура Смоленська, Волині, Рязані, ряду інших земель. Творчий досвід старих давньоруських центрів сприйняла також архітектура Володимиро-Суздальської Русі. Незважаючи на помітні романські елементи в зодчестві Володимиро-Суздальської Русі, образ архітектурних пам’яток, як справедливо зауважив П.О. Раппопорт, дуже далекий від романської архітектури, він має значно більше спільного з пам’ятками зодчества усіх інших давньоруських земель.

Ювелірні прикраси VI — VII ст. із Мартинівського скарбу

Єдність в архітектурі, мистецтві, насамперед декоративно-ужитковому, опиралася на глибокі основи народної творчості, на самобутність східнослов’янської культури.

Висновок про культурну єдність давньоруського народу, аргументований конкретними і неспростовними даними, знаходить дедалі нові підтвердження. Доречно нагадати, що прихильники історико-культурної своєрідності Південної Русі одним із важливих аргументів протиставлення вважали начебто корінну відмінність домобудівництва міст Південної Русі на чолі з Києвом від міст північних, північно-східних і північно-західних регіонів Русі. В принципі, така неподібність з огляду на неоднакові географічні умови окремих частин країни могла мати місце і справді мала. Як є вона ще й тепер на території України. Але в дійсності корінної несхожості історико-архітектурного розвитку Києва, міст Південної Русі від міст інших регіонів не існувало. Розкопки Києва, Чернігова, Звенигорода показали, що їх масова забудова в X — XIII ст. мала великий процент зрубних будівель, аналогічних виявленим у Новгороді, Старій Ладозі, Бресті, Смоленську, Мінську та інших містах.

Довгий час в історичній літературі феодальна роздробленість Русі ототожнювалася з економічною роздробленістю і навіть економічним занепадом усієї країни. Після виходу в світ ряду праць Б.О. Рибакова періоду феодальної роздробленості більше не приписується таких згубних наслідків в економічному розвитку країни.

Справді, формування порівняно стабільних земельних рубежів хоч і супроводжувалося міжкнязівськими конфліктами, все ж позитивно вплинуло на господарський розвиток усієї країни. Використовуючи сучасну термінологію, можна сказати, що на зміну централізованому управлінню прийшло децентралізоване. У цей час розбудовуються старі міста і виникають нові, давньоруські землі забудовуються феодальними замками, кріпостями, селами і промисловими селищами. Археологічні матеріали показують, що з економічним піднесенням давньоруських князівств економічні зв’язки між ними не тільки не згасають, а значно розширюються і зміцнюються. Цьому сприяла і торгівля, в період феодальної роздробленості вона переживала вищий етап свого розвитку. Речі, виготовлені в київських чи новгородських майстернях, через купців-посередників потрапляли у найвіддаленіші куточки Русі. Незважаючи на постійний тиск половців на південноруське порубіжжя, продовжували функціонувати основні торговельні шляхи, якими здійснювалась торгівля Русі XII — XIII ст. У другій половині XII ст. літописи особливо часто згадують Грецький, Соляний і Залозний шляхи, для охорони яких київські князі постійно надсилали військові дружини.