Читать «Спокута» онлайн - страница 33

– Її син і досі живе на Сахаліні? – спитала Марина.

– Так. Дослужився вже до мічмана корабля! Кожного року у відпустку приїздить до матері з дружиною та дітьми. Їх у нього двоє: хлопчик і дівчинка – близнята.

– А де ж Марічка бере хліб, продукти й все необхідне? – запитала Катря.

– Її хрещениця Орися працює у Великому Майдані поштаркою. Вона й листи носить Марічці, і грошові перекази від сина й заодно купує щось із продуктів. Приходить Орися до Марічки раз на тиждень, та то не біда. Марічка не самотня. У неї завжди бувають люди.

– Чому? – нетерпляче спитала Катря.

Їй хотілося побільше дізнатися про незнайому родичку, яка живе далеко від цивілізації, загублена десь високо в горах, у хащах старезних лісів.

– Вона лікує людей травами. Збирати їх – ціла наука! Одні треба збирати рано-вранці, поки не спали роси та не зійшло сонце, інші – вдень. Є такі трави, що можна збирати лише один день на рік, на Йвана Купала, та й то лише опівночі. Деякі люди її побоюються, кажуть, що вона відьма, але то брехня. Марічка виліковує навіть тих, від кого відмовилися лікарі.

– Справді?! – вихопилося в Катрі.

– Чиста правда! А ще в неї відкрився дар яснобачення.

– Ну, це вже ви, Оресте Мироновичу, загнули! – скептично посміхнувся зять.

– Не мені й не вам судити, – образився дід. – Якщо б це була брехня, то до її хати й стежка поросла б травою. А так люди йдуть і йдуть, навіть здалеку приїжджають. Кого не лікує сестра, то радить, що треба зробити, куди звернутися. А грошей за це ні з кого не бере, каже, що це дар Божий.

– Задарма, виходить, допомагає? – з недовірою запитав зять.

– Добрі люди самі віддячують чим можуть. Хтось грошенят трішки біля образів залишить, хтось харчі принесе, а хто нічого не має, той подяку залишає.

Катрі дуже закортіло запитати діда, чи Марічка щось сказала про неї, Федька та Сергійка, але стрималася. «Дід, напевне, про мене запитував», – подумала вона та вирішила, – запитаю в нього, коли будемо наодинці.

Жінка вклала Сергійка спати й майнула в батьківську хату.

– Діду, ти ще не спиш? – спитала тихенько, прочинивши двері.

– Заходь, Катрю, заходь, – запросив дідусь. – Я знав, що ти обов’язково прийдеш.

– Звідки ти міг знати?

– Здогадався. Ну що, дзиґо, зізнавайся, що треба?

– Діду, – Катря зам’ялася. – А ти… ти в Марічки про мене не запитував?

– Хм, – посміхнуся дід. – Лисиця і все! Прийшла, бо знала, що запитував. Чи не так?

– Розкажи. Будь ласка.

– А якщо я щось погане дізнався?

– Тоді я скажу, що все її ясновидіння – маячня.

– А якщо добре, то, виходить, правда?

– Еге ж.

– Марічка суворо наказала не покидати рідне подвір’я та домівку.

– Ото й усе? – розчаровано протягла Катря.

– Бо доки ти будеш тут, рідна земля даватиме тобі життєву силу й оберігатиме тебе й твого сина від біди.

– Діду, я чую це від дня свого народження.

– Переказую те, що мені веліли.

– А новенького нічого не дізнався?

– Наприклад?

– У нас із Федьком усе буде добре?

– Не запитував. Але скажу тобі одне: якщо Марічка наказала щось робити, то так і роби. Недаремно ж люди до неї вгору дряпаються по стежині. Йдуть і хворі, і зовсім каліки, і зневірені в житті.